Розділ 28

— ОЛІВІЄ!

Голос Джеймса пробивався крізь темряву, але звучав так, ніби був десь далеко під водою.

Я стояла нерухомо.

Переді мною все ще рухалися образи.

Джек.

Мій дім.

Шлюб, від якого я втекла.

— Це не справжнє… — прошепотіла я сама собі.

Але темрява лише сильніше стискала мене.

Раптом у цю ілюзію вдарило щось інше.

Світло.

Яскраве, різке.

— ВІДІЙДІТЬ ВІД НЕЇ! — голос Джеймса прозвучав зовсім поруч.

І я різко вдихнула.

Образи на мить похитнулися.

— Давай, Олівія! — це вже був Нік. — Ти ж не з тих, хто просто стоїть і дивиться!

— Вона чує нас! — крикнула Лінда.

— Тоді тягніть її назад! — наказав Джеймс.

Я відчула ривок.

Наче мене хтось вириває з води.

І темрява тріснула.
 

Я різко впала на кам’яну підлогу.

Повітря повернулося в легені болем.

— Жива? — Джеймс одразу схилився наді мною.

Я кивнула, ще не в змозі говорити.

— Більше ніяких “саме подивлюсь, що там далі”, — пробурмотів він.

— Я… не планувала…

— З тобою це завжди так.

Я слабо усміхнулася.
 

— Лабіринт не закінчився, — сказав Стів, озираючись.

Стіни все ще рухалися.

Але тепер повільніше.

Наче храм… розгубився.

— Карта впала, — різко сказала я.

Я підвелася.

— Ми повинні її знайти.

— Спочатку вибратися, — відповів Джеймс.

— Потім карта.

Я не сперечалася.

Вперше.

Ми побігли.

Цього разу Джеймс йшов першим.

— Ліворуч! — крикнув він.

Стіна за секунду до того, як ми туди зайшли, різко опустилася вниз.

— Добре, капітане, — буркнув Кайл. — Ти сьогодні підозріло точний.

— Мовчи і біжи.

Ми рухалися швидко, майже інстинктивно.

Лабіринт більше не здавався хаотичним.

Він ніби реагував на нас.

І особливо — на мене.

Нарешті попереду з’явилося світло.

Вихід.

— Туди! — вигукнула Роуз.

Ми вибігли з вузького проходу і буквально вивалилися в знайому кам’яну залу.

Ту саму, де почалося випробування.

— Ми повернулися… — прошепотіла Лінда.

— Швидше до виходу! — сказав Джеймс.

Але земля знову здригнулася.

Глибоко під нами храм видав низький звук, ніби незадоволений.

— Він не хоче, щоб ми йшли, — сказав Берк.

— А ми не питаємо дозволу, — відповів Кайл.

Ми бігли назад тим самим шляхом, яким прийшли.

Але тепер усе було іншим.

Камінь не намагався нас зупинити.

Він ніби… спостерігав.

Коли ми нарешті вибралися на поверхню, повітря здалося різким і холодним.

Море було видно одразу.

Наш корабель стояв там, де ми його залишили.

— Нарешті… — видихнув Нік.

Але я озирнулася назад.

Вхід у храм уже майже зник.

Наче його ніколи й не було.

І тільки в мене в голові залишилося відчуття:

він нас не відпустив.

Він просто… закрив очі.

Ми швидко піднялися на корабель.

Джеймс одразу дав команду:

— Відходимо!

Вітрила наповнилися вітром.

Корабель повільно рушив від острова.

Я стояла біля борту, дивлячись, як Кам’яний Острів зникає в тумані.

І тільки зараз зрозуміла:

карта зникла.

Але це було найменшою нашою проблемою.

— Ми ще повернемося туди? — тихо запитала я.

Джеймс став поруч.

— Якщо він сам нас не знайде раніше.

І мені чомусь стало холодно.

Перші години після відплиття з острова були дивно тихими.

Ніхто не жартував.

Ніхто не сперечався через дрібниці.

Навіть Кайл мовчав довше, ніж зазвичай.

Карта зникла.

І це висіло над усіма важче, ніж будь-яка буря.

Я стояла біля борту, дивлячись на хвилі.

Наче море могло відповісти, куди поділася наша єдина підказка.

— Ти не винна, — сказав Джеймс позаду.

Я навіть не обернулася.

— Я її впустила.

— Ти була в ілюзії.

— Це не змінює факту.

Він став поруч.

— Якщо хтось і винен, то храм.

— Храму я це не скажу.

— Можеш сказати мені, я передам.

Я слабо усміхнулася.

Але сміх швидко зник.

Бо попереду нас чекало інше.

— Капітане! — крикнув матрос із щогли.

Джеймс одразу підняв голову.

— Що?

— Позаду… знову ті самі!

Я різко обернулася.

І побачила їх.

Темний корабель мисливців.

Він був ближче, ніж раніше.

Набагато ближче.

— Вони не відстали, — тихо сказав Нік.

— Це неможливо, — різко відповів Кайл. — Ми були швидші.

— Значить, вони знають, куди ми йдемо, — сказала Лінда.

Усі погляди повільно змістилися на мене.

Я це відчула одразу.

— Що? — напружилася я. — Я нічого не робила.

— Не про це, — сказав Берк.

— А про що тоді?

Джеймс дивився на мене довше за всіх.

І його погляд був не звинуваченням.

Швидше… розумінням.

— Карта могла бути не просто ключем, — сказав він тихо.

— А маяком.
 

— Тобто… — Лінда повільно зітхнула. — Ми самі їх до себе привели?

— Можливо, — відповів Джеймс.

Я стиснула кулаки.

— Чудово. Просто чудово.

— Не панікуй, — сказав Нік.

— Я не панікую.

— Ти стискаєш кулаки.

— Це мій нормальний стан.

Кайл фиркнув.

— Принаймні ти стабільна.

Але сміх не тримався довго.

Бо корабель позаду почав набирати швидкість.

І цього разу це була не просто погоня.

Це була впевненість.

— Вони нас наздоженуть, — сказав Стів.

— Нехай спробують, — відповів Джеймс.

І вперше його голос був не жартівливий.

А холодний.

Командний.

— Нік, вітер. Більше швидкості.

— Є.

— Лінда, тримай течії.

— Уже.

— Кайл, будь готовий.

— Я завжди готовий.

— Берк, Стів — на захист палуби.

— Зрозуміло.

Він розвернувся до мене.

Я чекала, що він скаже щось на кшталт “ти не лізеш”.

Але він сказав інше:

— Ти зі мною.