Розділ 27

Кам’яне коло навколо мене повільно стискалося.

Повітря стало важким, ніби саме підземелля дихало через мене.

— Прийняти… — повторила я тихо.

І цього разу не відступила.

Я перестала боротися.

Перестала шукати, як “зробити правильно”.

Я просто дозволила землі бути.

Під ногами.

У стінах.

У мені.

І раптом кам’яні істоти, що стояли навколо, зупинилися остаточно.

Тріщини на їхніх тілах засвітилися золотом.

А потім… вони розсипалися на пил.

Тихо.

Без вибуху.

Без болю.

Наче їх ніколи й не було.

Я зробила крок уперед.

І земля більше не намагалася мене зупинити.

— ТИ ПРИЙНЯЛА, — пролунав голос.

Переді мною кам’яна фігура почала змінюватися.

Тепер вона не тиснула.

Вона… спостерігала.

— ЩО Я ПРИЙНЯЛА? — запитала я.

— СЕБЕ.

І в ту ж секунду світ розколовся.

Я стояла вже не в підземному храмі.

А на величезному просторі з чотирьох частин.

Переді мною розходилися чотири шляхи.

Перший — вода. Нескінченний океан, що рухався навіть у тиші.

Другий — повітря. Величезні хмари, що крутилися у формі вихорів.

Третій — земля. Безкраї кам’яні гори, що дихали, як живі.

Четвертий — вогонь. Полум’я, яке не знищувало, а чекало.

Я не могла зрозуміти, де я.

— Це… сон? — прошепотіла я.

— НІ, — відповів той самий голос. — ЦЕ ТИ.

Я різко озирнулася.

— Я не розумію!

— ТИ ЩЕ НЕ ПОВНА.

— ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ?!

І тоді простір між стихіями заворушився.

З води піднялися хвилі.

З повітря — пориви вітру.

З землі — камінь.

З вогню — іскри.

І всі чотири стихії одночасно потягнулися до мене.

Я відчула, як у грудях щось різко стискається.

Наче мене розриває зсередини.

— СТІЙТЕ! — закричала я.

І світ завмер.

Тиша.

І голос став тихішим:

— ТИ ВЖЕ НЕ ОДНА СТИХІЯ.

— ЩО ВИ МЕНІ ХОЧЕТЕ СКАЗАТИ?!

Пауза.

І відповідь, від якої холод пройшов по шкірі:

— ТИ НАРОДЖЕНА ДЛЯ ВСІХ ЧОТИРЬОХ.

Я застигла.

— Це неможливо…

— МОЖЛИВО.

І тоді вода, повітря, земля і вогонь одночасно торкнулися мене.

Світ вибухнув світлом.

Я різко вдихнула.

І знову опинилася в храмі.

На колінах.

Дихання збите.

Руки тремтять.

Але щось змінилося.

Я відчувала це одразу.

Земля під мною вже не була чужою.

Вона… слухала.

— Олівія!

Голос Джеймса прорвався крізь туман.

Я підняла голову.

Він біг до мене крізь тріщини в камені, що ще не встигли закритись.

— Ти в порядку?!

Я повільно підвелася.

І вперше відчула не просто магію.

А силу.

Справжню.

Глибоку.

І дуже небезпечну.

— Так, — тихо сказала я.

Пауза.

— Я думаю… тепер так.

Коли я прийшла до тями остаточно, перше, що я відчула — землю.

Вона більше не була просто під ногами.

Вона ніби дихала разом зі мною.

— Олівія!

Джеймс уже був поруч. Він схопив мене за плечі, оглядаючи так, ніби перевіряв, чи я справжня.

— Ти ціла?

— Так… здається.

— “Здається” мене не влаштовує.

Я хотіла щось відповісти, але позаду почувся гуркіт.

Ми обидва різко обернулися.

Стіни храму почали рухатися.

Повільно.

Але невпинно.

Камінь скреготів, як живий.

— Він прокидається… — тихо сказав Берк, який вибіг із темного проходу.

За ним з’явилися інші: Лінда, Кайл, Стів, Роуз і Катара.

Усі живі.

Але явно виснажені.

— Це було “випробування”? — видихнула Лінда. — Бо я не підписувалась на це.

— Ми не можемо тут залишатися, — сказав Кайл, озираючись на полум’я, що спалахнуло на стіні і одразу згасло.

— Не вийде, — відповів Джеймс.

— Чому? — різко запитала Роуз.

Він подивився вперед.

І тоді ми всі це побачили.

Прохід, через який ми зайшли, зник.

Наче його ніколи не існувало.

— Чудово, — пробурмотів Нік. — Нас замурували з ентузіазмом.

Камінь під нами раптом здригнувся сильніше.

І з глибини храму пролунав той самий голос, але тепер він звучав інакше.

Гучніше.

Жорсткіше.

— ПОРУШЕНО БАЛАНС.

Я відчула, як повітря навколо стискається.

— Це знову ти? — крикнула я в темряву.

— НЕ “Я”.

— А хто тоді?!

Пауза.

І відповідь:

— ТЕ, ЩО СПАЛО.

Стіни храму розійшлися ще більше.

І з розлому в центрі залу почала підніматися структура.

Спочатку — кам’яна.

Потім — металева.

Потім — щось між живим і неживим.

Величезна фігура.

Не людина.

Не звір.

А щось, створене з усіх стихій одразу.

— Це неможливо… — прошепотіла Катара.

— Це… охоронець, — сказав Берк.

— Він не виглядає як охоронець, — відповів Кайл. — Він виглядає як катастрофа.

Фігура повністю піднялася.

І її погляд зупинився на мені.

Усередині мене щось стиснулося.

— НОСІЙ ЧОТИРЬОХ СТИХІЙ, — пролунав голос істоти.

Я ковтнула.

— Я не “носій”. Я просто…

— ТИ ПРОБУДИЛА ТЕ, ЩО НЕ МАЛО ПРОКИДАТИСЯ.

Джеймс став переді мною.

— Відійди від неї.

Істота навіть не подивилася на нього.

— ВОНА — КЛЮЧ.

— До чого? — крикнула я.

Кам’яна голова повільно нахилилася.

І відповідь прозвучала так, що холод пробіг по спині:

— ДО ПОВЕРНЕННЯ ТИХ, ХТО ВТРАТИВ СВІТ.

Земля знову здригнулася.

І я зрозуміла — це вже не просто храм.

Це щось набагато давніше.

І набагато небезпечніше.

— Біжимо? — тихо запитала Лінда.

— Пізно, — сказав Джеймс.

Істота зробила крок уперед.

— БІЖИМО! — різко крикнув Джеймс.

І цього разу ніхто не сперечався.

Ми кинулися в бік вузького проходу, який ще залишався відкритим між кам’яними стінами.

За спиною пролунав важкий крок.

Земля здригнулася так, ніби саме серце храму зробило удар.