Розділ 26

Темрява всередині розлому була густою, майже живою.

Коли ми зробили перші кроки, камінь за нашими спинами тихо зрушився.

— Тільки мені це не подобається? — прошепотіла Лінда.

— Ні, — відповів Кайл. — Не тільки тобі.

Я підняла руку — і маленький вогник спалахнув у повітрі.

— Не використовуй багато магії, — тихо сказав Джеймс. — Ми не знаємо, що тут реагує на силу.

Я кивнула.

І ми пішли далі.

Коридор всередині був вирізаний у камені ідеально рівно.

Наче його створили не люди.

А щось інше.

Стіни були вкриті символами — такими ж, як на карті.

— Це той самий стиль, — сказав Стів.

— Тут хтось жив? — запитала Роуз.

— Або щось чекало, — відповів Берк.

Я провела пальцями по стіні.

І в ту ж мить камінь ледь здригнувся.

— Не чіпай це, — різко сказав Джеймс.

— Я нічого не зробила!

Але було вже пізно.

Попереду пролунав глухий звук.

Клац.

І стіна позаду нас опустилася вниз.

— Чудово, — видихнув Нік. — Ми офіційно замкнені.
Ми йшли далі, поки не вийшли у величезну підземну залу.

Посередині стояв кам’яний колодязь.

А навколо — чотири високі стовпи, кожен з різними символами стихій.

— Це… храм, — тихо сказала Катара.

Карта в моїй кишені раптом стала гарячою.

Я витягнула її.

Золоті лінії тепер вказували прямо на центр залу.

— Вона хоче, щоб ти підійшла, — сказав Джеймс.

— А якщо це пастка?

— Тоді ми разом у неї потрапимо, — відповів він.

Я ковтнула і зробила крок уперед.

І саме в цей момент земля під нами здригнулася.

— Я ж казав, що це погана ідея… — пробурмотів Кайл.

З темряви навколо залу почали виходити люди.

Або щось схоже на людей.

Вони були в темних плащах, з символами, викарбуваними на броні.

— Нарешті, — сказав один із них.

Його голос лунав так, ніби він давно тут чекав.

— Ми думали, ти ніколи не прийдеш.

Я різко озирнулася.

— Хто ви?

Чоловік зробив крок уперед.

— Охоронці того, що ти не повинна була знайти.

Джеймс став переді мною.

— Відійди від неї.

— Капітане піратів, — усміхнувся незнайомець. — Ти тут зайвий.

— Спробуй переконати мене.

Повітря між ними напружилося.

Кайл вже підняв руку — полум’я спалахнуло.

Берк і Стів стали ближче до мене.

Лінда стиснула кулаки, вода закрутилася навколо її пальців.

Катара тихо сказала:

— Їх багато…

Я дивилася на кам’яний колодязь у центрі.

І раптом зрозуміла: вони не прийшли сюди за нами.

Вони чекали саме на мене.

— Вона активує храм, — сказав один із охоронців.

— Починається пробудження.

І в ту ж секунду камінь під нашими ногами засвітився.

Камінь під ногами спалахнув золотим світлом.

І в ту ж секунду зал ніби змінив форму.

Стіни здригнулися.

Стовпи з символами стихій почали повільно обертатися.
— Що відбувається?! — вигукнула Роуз.

— Це не я! — різко сказала я.

Але ніхто вже не слухав.

Земля під нами раптом провалилася.

— Тримайтеся! — закричав Джеймс.

Я встигла відчути, як чиясь рука схопила мене, але в ту ж мить простір розірвався.

І ми всі розлетілися в різні боки.

Я впала на тверду кам’яну поверхню.

Повітря вибило з легень.

Коли я підвелася, навколо вже нікого не було.

— Лінда? — мій голос відлунив у порожнечі.

Тиша.

— Джеймсе?!

Тільки луна.

Я стояла сама у вузькому кам’яному коридорі.

І карта в моїх руках знову почала світитися.

— Чудово… — прошепотіла я. — Просто чудово.

І раптом попереду щось рухнуло.

Камінь.

Він не падав.

Він… формувався.

З підлоги почали підійматися кам’яні постаті.

Одна.

Друга.

П’ята.

Вони були схожі на воїнів без облич.

— Серйозно? — видихнула я.

Перший зробив крок.

Потім ще один.

І кинувся на мене.

Я встигла відскочити.

— Добре… земля, так земля…

Я спробувала зосередитися.

Відчути підлогу.

Камінь.

Силу під ним.

Але нічого не сталося.

— Давай… давай…

Другий удар — і я ледь встигла ухилитися.

Кам’яний кулак розбив стіну поруч.

Я відчула, як страх піднімається всередині.

І саме тоді земля під моїми ногами здригнулася.

Не від удару.

Від мене.

Я заплющила очі.

Глибше вдихнула.

І вперше не намагалася “зробити магію”.

Я просто її відчула.

Тяжкість.

Стабільність.

Спокій.

Наче весь світ тримається на чомусь незламному.

— Стій… — прошепотіла я.

І кам’яний воїн завмер.

Другий теж.

Вони зупинилися за крок від мене.

Я відкрила очі.

І побачила, що їхні ноги вже частково вросли в підлогу.

— Це я зробила?

Камінь під руками почав світитися ще яскравіше.

І голос, глибокий і давній, пролунав ніби з самої землі:

— ТИ ЧУЄШ.

Я завмерла.

— Хто тут?!

— ТИ ЧУЄШ ЗЕМЛЮ.

Підлога піднялася.

Повільно.

І переді мною почала формуватися фігура — не людини, а чогось старішого.

Суцільний камінь.

Очі — як тріщини зі світлом.

— Я… не розумію.

— РОЗУМІТИ НЕ ПОТРІБНО.

— ЩО ВАМ ВІД МЕНЕ ПОТРІБНО?!

Пауза.

І відповідь:

— ПРИЙНЯТИ.

Земля піднялася ще вище.

І я відчула, як щось всередині мене відгукнулося вперше по-справжньому.

Не як сила.

А як частина мене.

Десь далеко пролунав крик Джеймса.

— ОЛІВІЄ!

Але голос звучав ніби крізь товщу води.

Я не могла відповісти.

Бо камінь навколо вже почав рухатися у формі кола.

І я зрозуміла:

це не бій.

Це випробування.