Розділ 25

Я ще кілька хвилин дивилася на свої руки.

Магія землі.

Це була справді магія землі.

Не вода.

Не повітря.

Земля.

— Ти зараз впадеш за борт, якщо й далі так стоятимеш, — почувся голос Джеймса поруч.

Я підняла голову.

Капітан стояв, схрестивши руки на грудях.

— Я просто думаю.

— Небезпечне заняття.

— Дуже смішно.

— Знаю.

Я закотила очі.

Навіть зараз він не міг перестати мене дратувати.

— То що тепер? — запитала я.

— Тепер ми втечемо від мисливців.

— А потім?

— А потім Берк і Стів замучать тебе тренуваннями.

— Чудово.

— Не хвилюйся. Якщо вони тебе доб’ють, Катара вилікує.

— Дуже заспокоїв.

На його губах промайнула посмішка.

Наступного ранку мене розбудив гучний стукіт у двері.

— Іди геть, — пробурмотіла я.

Стукіт повторився.

— Я сказала…

Двері відчинилися.

На порозі стояв Берк.

— Вставай.

— Ні.

— Вставай.

— Ні.

— Капітан сказав почати навчання.

Я різко сіла.

— Це була його ідея?

— Так.

— Я його ненавиджу.

— Це ти йому сама скажеш.

Через десять хвилин я стояла на палубі.

Сонна.

Зла.

І дуже голодна.

— Отже, — почав Стів, — покажи нам магію землі.

— Не можу.

— Чому?

— Бо вчора це сталося випадково.

— Спробуй ще раз.

Я подивилася на дерев’яну палубу.

Потім на них.

Потім знову на палубу.

Нічого.

Абсолютно нічого.

— Бачите?

— Ти намагаєшся занадто сильно, — сказав Берк.

— А як треба?

— Перестань думати.

— Це найгірша порада, яку я чула.

— І все ж послухай її.

Я тяжко зітхнула.

Заплющила очі.

Спробувала відчути корабель під ногами.

Море.

Вітер.

Дерево.

І землю десь далеко під товщею води.

Спочатку нічого не було.

А потім…

Крихітний камінець, який лежав у відрі біля борту, здригнувся.

Усього на кілька сантиметрів.

Але він рухнув.

— Вона зробила це! — вигукнула Роуз.

— Це був один камінчик, — сказала я.

— Але він рухнувся, — усміхнувся Стів.

— А це вже початок.
 

Увечері я сиділа на кормі корабля.

Втомлена після цілого дня тренувань.

Камінці рухалися.

Але дуже повільно.

Я дивилася на море, коли поруч хтось сів.

Навіть не треба було дивитися, щоб зрозуміти хто.

— Важкий день? — запитав Джеймс.

— Жахливий.

— Земля не хоче тебе слухати?

— Земля мене ненавидить.

— Знаєш, коли я вчився магії води, то випадково затопив будинок.

Я здивовано повернулася до нього.

— Серйозно?

— Так.

— І тебе не вигнали?

— Хотіли.

Я засміялася.

— Хотіла б я це побачити.

— А я хотів би побачити, як ти пояснюєш Берку, чому розбила його каміння.

— Я нічого не розбивала.

— Поки що.

Я штовхнула його плечем.

Він лише посміхнувся.

На кілька секунд між нами запала тиша.

Приємна тиша.

Без суперечок.

Без жартів.

Без образ.

І чомусь саме вона змусила моє серце битися трохи швидше.

— Ми скоро прибудемо до острова, — раптом сказав Джеймс.

— До Острова Кам’яного Серця?

— Так.

— Думаєш, карта справді привела нас туди через мою магію?

Він подивився на мене незвично серйозно.

— Думаю, ця карта привела нас до чогось значно більшого.

І чомусь після його слів мені стало трохи моторошно.

Острів Кам’яного Серця з’явився на горизонті ближче до полудня.

Спочатку це була лише темна смуга вдалині. Потім — силует скель. І нарешті перед нами виросла масивна земля, ніби вирізана з самого каменю.

Він не виглядав привітним.

Навпаки.

Здавалося, що острів спостерігає за нами.

— Ну і місце, — пробурмотів Кайл.

— Мені вже тут не подобається, — додала Роуз.

Я мовчки дивилася вперед.

Карта в моїй кишені ледь відчутно тепліла.

Наче кликала.

— Приготуйтеся, — сказав Джеймс. — Ми не знаємо, що там.

Корабель повільно наближався до вузької затоки.

Вода раптом стала дивно спокійною.

Надто спокійною.

Ні хвиль.

Ні вітру.

Навіть чайки зникли.

— Це ненормально, — тихо сказав Нік.

— Тут завжди так? — запитала я.

Джеймс похитав головою.

— Ні.

І цього було достатньо, щоб мені стало ще тривожніше.
 

Коли ми висадилися на берег, під ногами одразу відчувся камінь.

Не пісок.

Не ґрунт.

Тільки тверда, холодна порода.

— Розділяємось, — наказав Джеймс. — Шукаємо будь-які сліди карти або старих споруд.

— А якщо тут хтось живе? — запитала Лінда.

— Тоді сподіваюсь, що він добрий, — відповів Кайл.
— Дуже заспокоює, — буркнула вона.

Ми рушили вглиб острова.

Я йшла між Берком і Стівом.

І з кожним кроком відчувала дивний тиск у грудях.

Наче повітря ставало важчим.

— Ти теж це відчуваєш? — тихо запитав Берк.

— Так.

— Земля тут… жива.

Я різко глянула на нього.

— Жива?

— Вона реагує.

— На що?

Він не відповів.

І це було найгірше.

Через деякий час ми дісталися вузького каньйону.

Стіни скель здіймалися високо вгору, повністю закриваючи небо.

І саме там карта в моїй кишені раптом спалахнула.

— Ай!

Я витягнула її.
На папері знову з’явилися золоті лінії.

Але цього разу вони не просто світилися.

Вони рухалися.

— Вона показує шлях, — сказав Стів.
— Куди? — запитала я.

Лінії повільно склалися в символ.

Потім у стрілку.

А потім… у розлом між скелями попереду.

— Туди, — тихо сказав Джеймс, який підійшов позаду.

Ми підійшли ближче.

І тоді я це побачила.

Тріщина в камені.

Надто рівна.

Надто правильна.

Наче хтось спеціально її зробив.

— Це вхід, — сказав Нік.

— Або пастка, — додала Лінда.