Розділ 21

Пройшло кілька днів після нападу на нас. Ми поступово лагодили корабель у тих місцях, де він постраждав. Хоча пошкодження й несерйозні, їх потрібно якнайшвидше усунути. Запаси поступово закінчуються, тому скоро ми прибудемо на найближчий острів. А поки що все як завжди: я допомагаю дівчатам із приготуванням їжі, а хлопці чергують вночі. Вони всі підтримують мене й допомагають, і це надзвичайно приємно. Я відчуваю, що вони стали для мене справді близькими. Наче родина.

Сьогодні я наважилася. Довго збиралася з думками й вирішила, що після інциденту на острові мені потрібно навчитися володіти зброєю для самозахисту. Адже, як показала ситуація, не завжди можна покладатися на свої сили. Вони легко можуть мене підвести, а я й так ледве їх контролюю.

Я хочу вчитися у капітана. Так, у нас не найкращі стосунки, і, можливо, він відмовиться мене вчити. Але спробувати варто. Я неодноразово бачила, як вправно він володіє зброєю, навіть без застосування магії. Якщо чесно, це вражає. Хоча, зізнаюся, не тільки це. Сам Джеймс настільки вражає мене, що моє серце починає шалено битися, ніби готове вистрибнути з грудей.

Я стояла біля дверей каюти капітана, боячись постукати. Здавалося, він може прогнати мене, навіть не вислухавши. Але спробувати потрібно.

Раптом у голову прийшла шалена думка: зайти без стуку. Чому ні? Він сам не раз так робив. Тож це буде справедливо. Але як тільки я взялася за ручку, двері раптом відчинилися зсередини, і я випадково врізалася в нього.

Від несподіванки я заплющила очі, а коли відкрила, зрозуміла, що перебуваю надто близько до Джеймса. Якщо точніше, я торкаюся його оголеного торсу своїми руками. Тим часом він обіймав мене за талію, щоб я не впала.

Я не знаю, скільки часу ми стояли так близько одне до одного. Я не могла відірвати погляду від його синіх очей, які вабили мене з кожною секундою дедалі більше. А він, у свою чергу, пильно вдивлявся в моє обличчя, його погляд зупинявся то на очах, то на волоссі, але найчастіше на губах.

Моє тіло тремтіло, ніби ось-ось розтану, як сніжинка на сонці. Та я нагадала собі, що прийшла сюди не для цього. Зібравши всю волю в кулак, я трохи віддалилася. Але Джеймс знову притягнув мене до себе.

— Чому ти без сорочки? — вирвалося в мене перше, що спало на думку.

На його обличчі з'явилася широка усмішка.

— Ну, я не знав, що до моєї кімнати вирішить увірватися маленька проблема, — сказав він, засміявшись.

Його сміх мене бісив. Чому він завжди сміється, коли мені зовсім не до жартів?

— Я не вривалася! Хотіла постукати, а ти сам відкрив двері! І що це за "маленька проблема"?

— Олівіє, я чув, як ти п'ять хвилин стояла під дверима й не наважувалася зайти. Тому вирішив допомогти.

Його тон здавався насмішливим. Це ще більше мене роздратувало. Я нарешті вирвалася з його рук, і хоча сміх припинився, він продовжував усміхатися.

Я перевела погляд на його кімнату. Вона була трохи більшою за мою. Велике ліжко, шафа, дзеркало та стіна, заповнена зброєю: мечі, арбалет, лук, кинджали.

— Це все твоя зброя? — запитала я.

— І зброя, і колекція одночасно, — відповів він.

— Навчи мене, — випалила я.

— Що? — Джеймс здивовано подивився на мене.

— Навчи мене користуватися зброєю.

Він довго дивився на мене, а потім холодно відповів:

— У мене немає часу.

Я була готова до цього, але все одно відчула розчарування. Джеймс відвернувся й підійшов до шафи, явно даючи зрозуміти, що розмову завершено. Але я не збиралася здаватися так легко.

— Ти ж розумієш, що я не відстану? — почала я з хитрістю.

Його сині очі блиснули злістю. Він важко зітхнув:

— Олівіє, ні.

— Як це "ні"? Ти ж обіцяв допомогти, якщо я про щось попрошу.

— Я такого не говорив.

— А я й не думала, що у капітана така коротка пам’ять.

Це, здається, розлютило його. Джеймс підійшов ближче, притискаючи мене до стіни. Його руки опинилися по обидва боки від мене, не залишаючи жодного шансу втекти.

— Чому ти так проти того, щоб я навчилася володіти зброєю? — запитала я.

Він мовчав. Його сині очі дивилися прямо в мої.

— Гаразд, — зрештою сказала я. — Я попрошу Ніка. Думаю, він погодиться.

У цю мить щось змінилося в його виразі. Очі спалахнули.

— Добре, я допоможу тобі, — сказав він.

Що? Це не могло бути правдою! Але перепитувати я не збиралася. Що ж, я готова навчатися.