Розділ 20

Корабель тіні був уже так близько, що ми могли розгледіти кожну деталь його моторошного корпусу. Символи світилися яскравіше, ніби відчуваючи нашу тривогу. У повітрі повисла напруга, змішана із запахом морської солі й магії.

Джеймс не відпускав моє плече, але його увага була прикута до ворога.

—Катара, заряджайте гармати! Нік, готуйтеся до абордажу, якщо це знадобиться!

—Що? Абордаж? Ви жартуєте? озвався Нік, але Джеймс тільки кивнув йому, і той, ледь стримуючи обурення, кинувся до своєї групи.

Я продовжувала підтримувати бар'єр із води, хоча він тріщав під напором енергетичних хвиль, які випромінював ворожий корабель.

Здавалося, моя сила ось-ось розчиниться, але, Джеймс підбадьорив мене:

—Тримайся. Ми майже готові.

І в цей момент корабель тіні вдарився у наш бар'єр. Вода розлетілася бризками, і я втратила контроль. Ворожий корабель тепер був на відстані абордажного гака.

Раптом їхня команда почала діяти.

Вони закинули на нашу палубу мотузки з гачками, і за мить примарні фігури стали підійматися до нас. Їхні обличчя залишалися беземоційними, але холод, який вони випромінювали, змусив моє серце завмерти.

Джеймс дістав свій меч і різко зрубав одну з мотузок, кидаючи погляд на мене:

—Олівіє, залишайся ззаду!
—Ні! Я теж буду битися! відповіла я і, піднявши руки, викликала хвилю, щоб змести декількох ворогів із мотузок.

Катара з командою вже вели бій. Вона використовувала свою магію, спрямовуючи потоки води, щоб зірвати нападників із ніг. Нік вправно орудував сокирою, захищаючи гармати.

Їх занадто багато!- Катара крикнула.

Я відчувала, як сили покидають мене. Але в цей момент щось змінилося. Одна з фігур на ворожому кораблі виділялася серед інших. Високий чоловік у чорному плащі з маскою на обличчі стояв на краю палуби і дивився прямо на мене. Його очі світилися тим самим синім світлом, що й символи кораблі.

—Це капітан,- тихо сказала я.

Джеймс повернувся до мене.

—Ти впевнена?

—Так. Я відчуваю його енергію. Він джерело цієї магії.

- Гаразд. Значить, ми нейтралізуємо його,- сказав Джеймс і підняв свій меч.

—Ні, це повинна зробити я, твердо відповіла я.

—Ти не в тому стані, щоб...

—У нас немає вибору. Якщо ми не зупинимо його магію, ми всі загинемо. Я хочу допомогти і я допоможу.

Джеймс вагався, але, зрештою, кивнув:

—Добре. Але я з тобою.
Ми разом перелізли на ворожий корабель. Примарні пірати намагалися нас зупинити, але Джеймс відважно прорубувався крізь них, а я намагалася підтримувати магічний купол з повітря.

Капітан тіні спокійно стояв, чекаючи нас. Його голос звучав холодно й глибоко:

—Ви наважилися кинути мені виклик?

—Ми тут, щоб покласти край твоїм жахіттям,– сказала я, збираючи всю магію, яку могла.

Капітан тільки посміхнувся.

—Спробуй, дитино.

Бій із ним був важким. Його магія була настільки потужною, що кожен мій удар здавався нічим. Але Джеймс тримався поруч, прикриваючи мене. У певний момент я зрозуміла, що його сила залежить від символів на кораблі.

—Джеймс! Нам потрібно зруйнувати ці символи!

—Я відволічу його. Ти зосередься на них!– крикнув він, і, не чекаючи відповіді, кинувся на капітана.

Я використала момент і направила магію на символи. Спочатку нічого не відбувалося, але потім символи почали згасати один за одним.

Капітан закричав від люті, і його образ почав розпливатися, ніби туман. Джеймс відкинув його останнім ударом меча.
Коли символи повністю згасли, корабель тіні почав розчинятися разом із його командою. Ми ледве встигли повернутися на наш корабель, перш ніж ворожий зник у морській безодні.

На палубі панувала тиша. Всі були виснажені, але живі.

—Гарна робота, сказав Джеймс, ледь усміхнувшись. — І, Олівіє... дякую.

—Я не могла залишитися осторонь,– відповіла я.

У цей момент я зрозуміла: цей бій змінив нас. Ми більше не були просто командою. Ми стали родиною.

Море поступово заспокоювалося, наче вдячне за те, що небезпека минула. Сонце пробивалося крізь хмари, забарвлюючи воду в золотавий відтінок. Команда оговтувалася від пережитого. Я, ще досить слабка, сиділа на палубі, вдихаючи свіжий морський бриз. Катара підійшла й присіла поруч.

— Ти справді зробила це, — м’яко сказала вона, дивлячись на горизонт.

— Ми зробили, — виправила я, посміхаючись.

— Джеймс хвилювався за тебе більше, ніж за когось іншого, — додала вона, кидаючи на мене хитрий погляд.

— Він хвилювався за всіх, — відповіла я, хоч у душі теж замислилася над її словами.

Катара лише усміхнулася і легенько торкнулася мого плеча.

— Тобі варто відпочити. Я піду перевірю інших.

Вона піднялася й рушила до команди. Я залишилася на місці, дивлячись на хвилі. Здавалося, все нарешті закінчилося, але глибоко в душі я знала — це лише початок. Не так звісно я уявляла собі незабутні пригоди, коли вирушала сюди.

Раптом я почула кроки позаду. Озирнувшись, побачила Джеймса. Він виглядав втомленим, але в його очах тепер не було тієї холодної стриманості, що завжди мене дратувала.

— Ти справді могла загинути, — почав він, сідаючи поруч.

— Але не загинула, — відповіла я.

Він змовчав, дивлячись кудись у далечінь. Потім повернувся до мене:

— Ти сильна. Занадто сильна для когось, хто не знає межі своїх можливостей.

— Ти зараз натякаєш на те, що мені потрібно більше думати, перш ніж діяти? — я усміхнулася, намагаючись розрядити атмосферу.

— Саме так, — серйозно сказав він. — Але ти також показала, що без тебе ми не впоралися б. Я… вдячний тобі.

Це було щось нове. Почути слова вдячності від Джеймса — це майже як побачити комету. Я кивнула, відчуваючи, як у душі щось тепліє.

— Що тепер? — запитала я.

Він задумався на хвилину.

— Попереду нас чекає багато роботи. Корабель постраждав, команда виснажена, а наша подорож ще далека від завершення. Але тепер я знаю, що ми зможемо впоратися з будь-якими викликами.