Розділ 19

Катара вийшла з каюти, залишивши мене наодинці з думками. Я лежала, вдивляючись у стелю, і не могла позбутися відчуття, що щось змінилося. Джеймс… Його поведінка, його погляд. Він кричав не тому, що злився, а тому що боявся. Це усвідомлення вдарило сильніше, ніж я очікувала.

Минуло кілька годин. Я почула кроки, які зупинилися біля дверей моєї каюти. Двері відчинилися, і на порозі з'явився Нік із широкою усмішкою на обличчі. У його руках був піднос із їжею.

— Ось, вирішив тебе підкупити смачненьким, щоб ти більше не влаштовувала таких пригод, — сказав він, підходячи ближче.

— Дуже смішно, — пробурмотіла я, але всередині була вдячна. Нік завжди знаходив спосіб полегшити напругу.

— А якщо серйозно, Олівіє, ти налякала всіх нас. Особливо Джеймса. Він не показує, але йому не байдуже.

Я здивовано підняла на нього очі.

— Він? Переживав?

— А ти хіба не помітила? — сказав, ставлячи піднос на стіл. — Його можна зрозуміти. Ти перша, хто наважився йому суперечити, і він не знає, як із цим справлятися.

Я не знала, що відповісти. Усе, що відбувалося між мною і Джеймсом, здавалося заплутаним і незрозумілим. Але десь у глибині душі я відчувала, що під його холодною і впертою оболонкою є щось більше.

— Відпочивай, Олівіє. І обіцяй мені, що більше не будеш так ризикувати, — сказав Нік, і його голос став серйозним.

— Обіцяю, — відповіла я, хоча й знала, що це обіцянка, яку мені буде важко стримати.

---

Наступного ранку я прокинулася від звуків дзвону — сигналу, що команда збирається на палубі. Катара ще вчора заборонила мені вставати, але я не могла лежати, коли навколо щось відбувається. Зібравшись із силами, я обережно підвелася і, опираючись на стіну, вийшла з каюти.

На палубі стояли всі. Джеймс, як завжди, виділявся своєю поставою і строгим виразом обличчя. Він говорив щось про курс і подальші дії. Коли я ступила на палубу, його погляд одразу знайшов мене. Від його холодного погляду я відчула, як кров приливає до щік.

— Я щось пропустила? — запитала я, намагаючись здаватися спокійною.

— Тобі наказано відпочивати, — сказав він, і в його голосі прозвучала нотка роздратування. — Повернися до каюти.

— Я вже достатньо відпочила, капітане, — відповіла я, намагаючись тримати голову високо.

Джеймс підійшов до мене ближче, і його погляд був важким і пронизливим.

— Олівіє, ти повинна зрозуміти: ти — частина команди. І якщо з тобою щось трапиться, це вплине на всіх. На мене. Я не можу дозволити, щоб ти знову ризикувала своїм життям так бездумно.

Його слова застали мене зненацька. У них було більше турботи, ніж я очікувала. Але перш ніж я встигла щось відповісти, на горизонті з'явилося щось, що відразу привернуло увагу всіх.

— Корабель! — вигукнув Стів, показуючи в далечінь.

Це був не просто корабель. Його чорні вітрила і череп на флагштоку ясно давали зрозуміти, що нас очікує нова небезпека.
Що ж, схоже на піратів. Кумедно чи не так? Пірати проти піратів.

— Усім приготуватися! — голос Джеймса прозвучав, мов грім.

А я, дивлячись на цей зловісний корабель, зрозуміла, що спокій для нас лише ілюзія. Попереду нас чекало нове випробування.

Чорний корабель невблаганно наближався до нас, розсікаючи хвилі своїм потужним корпусом. Джеймс, не гаючи часу, видавав накази команді:

— Всі до зброї! Підготувати гармати! Нік, Катара, займіться маневруванням, тримайте дистанцію!

Катара кинула на мене короткий, але пронизливий погляд:

— Олівіє, ти повертаєшся до каюти. Зараз же.

— Ні! Я теж частина команди, — відповіла я, стискаючи кулаки.

Джеймс, почувши нашу розмову, різко обернувся до мене:

— Ти зараз навіть не в стані стояти рівно! Це не обговорюється. Повертайся до каюти, або я особисто забезпечу, щоб ти там залишилася!

Його голос був різким, але я відчувала в ньому більше тривоги, ніж злості. Уперше за весь час я вирішила поступитися — можливо, через втому, можливо, через розуміння, що цього разу він має рацію. Я мовчки повернулася і пішла назад у каюту, але всередині мене все кипіло.

З каюти я чула, як команда метушиться, як скрегочуть гармати, як напружений голос Джеймса перекриває шум. Я не могла просто сидіти і чекати. Відчуття безпорадності було нестерпним.

Я підійшла до маленького ілюмінатора, звідки відкривався вид на чорний корабель. Його корпус був вкритий дивними символами, що світилися блідим синім світлом. Мене охопив страх. Це не були звичайні пірати.

Раптом корабель стріляв. Я побачила, як у повітрі засвітилися кулі з синього полум'я. Вони не влучали в наш корабель, а розривалися поруч, створюючи стовпи диму. Незрозуміла магія. Це було щось нове й небезпечне.

Я чула, як Нік кричав:

— Це вони! Кораблі тіні! Ми про них чули, але не думали, що вони справжні!

Кораблі тіні. Я чула про них легенди: піратські кораблі, які належать стародавнім морським духам, приреченим вічно блукати морями. Вони не знали жалю і не залишали свідків.

Я більше не могла сидіти на місці. Якщо це дійсно вони, то я маю щось зробити. Я не можу залишити їх одних. Я швидко відчинила двері каюти і кинулася на палубу.

— Олівіє! — закричала Катара, коли побачила мене. — Я ж сказала…

— Катара, це не звичайні пірати. Тут потрібна магія. Моя магія.

Джеймс теж помітив мене. Його обличчя розгнівано сіпнулося, але, здається, він зрозумів, що переконувати мене марно.

— Добре, якщо ти тут, то роби щось корисне! — кинув він, показуючи на гармати. — Але будь обережною.

Корабель наблизився до нас настільки, що ми вже могли розгледіти їхню команду. Їхні обличчя були химерними, мов неживі — примарні, з прозорими рисами. Їх очі світилися тим самим синім світлом, що і символи на кораблі.

Я відчула, як моя магія починає пробуджуватися. Сили ще не відновилися повністю, але я могла щось зробити. Я підійшла до краю палуби, простягнула руки вперед і зосередилася. Що ж, схоже, зараз саме той час використати магію води. І що що у мене ще не виходило нею управляти? В той момент я зрозуміла, що відштовхувало мене від неї, і ця маленька перешкода зникла. Я зрозуміла, що мною часто керував страх, тому і не виходило. Але зараз. Зараз я не боюся, я буду захищати свою команду чого б це мені не вартувало.