Розділ 17

Я стала на кінчики пальців і потягнулася до його вуха.
— Відпусти мене, — прошепотіла я.
— А то що?
— Зараз побачиш, — продовжувала говорити йому на вухо, а потім різко вкусила за нього. Що ж, це допомогло. Він відпустив.
— Зовсім збожеволіла?
— Так, я збожеволіла! Якщо не хочеш, щоб повторилося, не лізь до мене, — тепер усміхалася я. Ну, а що? Мене просто вибісило, що він робить, що хоче. Чому я не можу робити те, що хочу? Зізнаюсь, мені було приємно, коли він отак притиснув мене до себе, але нехай не думає, що мною можна гратися. Бо в наступний раз відкушу руку або голову.

Схоже, наш прийом справді вдався, бо аборигени досі лежали на землі. Для надійності Джеймс приморозив їх до землі. Тепер у нас є час, щоб піти звідси, але ми так і не набрали води.
— Ходімо до наших, — почав Джеймс.
— А як же вода?
— Покличемо їх і принесемо бочки, щоб набрати її, — пояснив він.
— Але ж якщо ми повернемося, то вони будуть чекати на нас, і тоді ніякі прийоми не допоможуть впоратися з цілим плем’ям.
— Що ти пропонуєш?

Так, можливо, це дурна ідея, але чому не спробувати?
— Я можу за допомогою сфери з повітря перенести воду.
— Ні, і це не обговорюється.
— Чому? Ми не будемо повертатися сюди знову, і у нас буде вода.
— Не можна. Ти занадто слабка, щоб зробити такий прийом. Не можна використовувати магію на повну силу, бо це може погано закінчитися, — пояснив капітан.
— Я не буду використовувати повну силу, я всього лише принесу води.
— Ні, не можна.
— Та чому ти такий впертий? — почала злитися я. — Нічого мені не буде, і я не буду слухати тебе.

Я попрямувала до озера, як раптом мою руку схопив Джеймс.
— Чому ти ніколи не слухаєш мене? Ти повинна виконувати мої накази.
— Чому ти ніколи не слухаєш мене? Я хочу принести воду, щоб більше ніхто не ризикував життям, повертаючись сюди знову, от і все.

Він тихо зітхнув, але сказав:
— Добре. Тільки якщо ти не зможеш, ти одразу кажеш мені, зрозуміла? Одразу кажеш, і ми залишаємо цю ідею. Гаразд? — Він дивився так, ніби переживав. Що? Ні, він не може переживати за мене. Це дурість.
— Добре.

Джеймс підняв угору воду, я миттю охопила її сферою повітря, і ми вирушили до корабля.

По правді це справді важче ніж здавалося спочатку. Так сил у мене залишилося не багато після бою, але я просто не могла залишити цю ідею. Нам усім потрібна ця вода, тому це найменше що я могла зробити.

Джеймс йшов попереду чистячи шлях від чагарників та завжди повертався до мене щоб перевірити що зі мною. Так звісно мені було важко, але я не подавала виду, особливо коли ми пройшли пів шляху. 

Коли ми були майже біля корабля, я відчувала як сила покидає мене, мені було дуже важко робити кроки. Згодом ми вийшли на узбережжя, Катара підбігла до мене та я зрозуміла що більше не можу триматися. Відпустивши сферу повітря, я побачила як Нік миттю підхопив її та продовжував управляти, а сама почала повільно падати. Перед очима вже було темно, як я зрозуміла що мене хтось підхопив.

Джеймс

Я весь час рубаючи рослини оглядався на Олівію. Її вигляд лякав мене все більше і більше, я бачив як їй було важко, бачив але лише спостерігав за нею. Її впертість бісила мене все більше і більше. Дуже схожа на мене до речі. 
Нарешті діставшись до пляжу, я побачив екіпаж який біг до нас. Катара та Нік одразу побігли до Олівії. Нік допоміг їй втримати воду. 
Я побачив як Олівія не стоїть рівно на місці, а трохи похитується та поступово закриває очі. Усвідомлення що вона зараз впаде прийшло одразу, тому миттю я підбіг до неї та підхопив на руки. Дідько, вона не рухалась, просто лежала, я навіть перелякалася чи дихає вона. 
Катара почала перевіряти пульс та дихання.
— Схоже у неї перевтома, нам потрібно доставити її до каюти і я їй допоможу,- сказала вона.
Вдруге повторювати не довелося і поки решта дивилися перелякано на нас, я пішов до корабля. Знайшовши кімнату, я поклав її на ліжко.
Я схилився над нею та дивився. Довго дивився. На її руде, мов сонце волосся, що переливається від світла, на тонкі руки, що недавно охоплювали мою шию, на миле личко, що зараз спить, на пухкі губи. Стоп Джеймс, пора зупинятись. Ти думаєш про цю дівчину занадто багато, всього лише тиждень минув як вона опинилася тут, а думки про неї затуманюють мені голову кожного разу як я думаю про що небудь.
До каюти зайшла Катара, вона у нас цілителька, тому Олівія у безпечних руках.
— Чому ти дозволив їй так виснажитися? Ти ж знаєш що це небезпечно. 
— Знаю!- не стримався я,- вона така вперта що навіть слухати мене не стала. 
До речі це перша людина з екіпажу, яка не послухала мене. Я побачив як на обличчі Катари, промайнуло розуміння, тому трохи заспокоївся.
— З нею все буде добре? Правда ж?- запитав я, боючись негативної відповіді.
— Все буде добре, я вилікую її, не переймайся, але їй потрібно буде багато часу щоб відновитися.
Що ж, хоч ця відповідь не дуже влаштовувала мене, бо я хотів