Розділ 16

Отже, потрібно всього лише сконцентруватися. Тому я сіла на підлогу і почала думати. Спочатку потрібно було зообразити образ з яким я хочу зв'язатися. Ну це було легко, образ Ніка я добре пам'ятала. Хоч Нік і не з усіма на узбережжі, але якщо я передам сигнал йому він зможе передати його іншим, тому це було найлогічніше рішення.

Представивши образ і зосередившись я спробувала подати сигнал, але нічого не вийшло, потім знову і знову. 

— Нічого не виходить, я не зможу,- сказала я капітанові ледь стримуючи сльози. Так прикро що я не можу зробити це, навіть коли нам загрожує небезпека. Я закрила долонями лице, аж раптом на мої плечі лягли міцні руки капітана.

— Ти зможеш. Спробуй ще раз.

Він прав. Я зможу. Олівіє, ти маг чотирьох стихій, звісно ти зможеш.

Тому зібравшись я таки подала сигнал Ніку. Через декілька хвилин, в моїй голові постав Нік.

— Олівіє, у тебе вийшло,- сказав Нік. Це так дивно спілкуватися з ним у своїй голові.

— Допоможи нам, ми в печері за водоспадом. Ззовні аборигени, поклич команду до нас.

— Добре, не переживай ми скоро будемо.
І я прокинулась. Дивно це все, але я справді це зробила. Підвівшись на ноги, я обійняла Джеймса.
— Дякую.

Я була щира, я справді дуже вдячна йому за підтримку. Він лише обійняв мене у відповідь лише сильніше. Не знаю скільки ми ось так стояли, але це було приємно. Нарешті він не був злий, а навпаки милим. Що ж, схоже ця ситуація відкрила його з нового боку для мене. Невдовзі я віддалилась від нього.

— Вони скоро будуть. 
— Це чудово. А ще чудово те що аборигени пішли.
— Справді?- не вірила я,- тоді можливо підемо їм назустріч? Так буде швидше.

Тому ми вийшли з печери та дійшли до озерця біля водоспаду, як раптом я побачила стрілу, що летіла в Джеймса, тому швидко повалила його на землю. 
Я лежала зверху на ньому та дивилась у сині очі.

— З тобою все добре?- він наляканий оглядав мене.
— Так, а з тобою?- він махнув головою.
— Схоже на нас чекали поки ми вийдемо. Не відходь від мене зрозуміла? 
Що, як це не відходь? Що він задумав?
— Що ти задумав? 
— Як що? Будемо битися. 

Та ну ні. Яке битися. Тікати потрібно скоріше.
— Ти що здурів? Потрібно тікати.
— Е ні. Пірати не бояться, тому будемо битися,- у нього ніби лице змінилося.

Що ж я вірю, що команда поспішить тому що мені залишається як не битися. 

Джеймс хутко підвівся та я теж. Ми стали спиною один до одного і дістали мечі. Не знаю чим він мені допоможе проти аборигенів, якщо я не вмію ним користуватися, мені всього лише дали його. Можливо вони думали що я вмію битися, але вони помилилися.

Так він справді не допоможе мені, тому я хутко сховала його назад і стала у позицію яку мене вчив Нік. Як там він показував? Ось так? Я хутко зробила прийом та струмінь повітря збив одного, що якраз підходив до нас. Далі стріла яка летіла Джеймсові в голову опинилася відкинута. Нехай подякує мені, що врятувала його життя вдруге. 

Він тим часом хутко збивав з ніг аборигенів струменем води. Ого, а у нього добре виходить. 
Не знаю скільки я так викручувалась від стріл і збивала з ніг аборигенів, але я була поряд з Джеймсом. Аж раптом абориген став поміж нас та розділив, на мене напали четверо, а на Джеймса шестеро. Вони все більше віддаляли нас один від одного. Вони вправно відхилятись від мого струменя повітря, як раптом я зрозуміла що стою оточена ними, а позаду тільки озеро. 

Мені немає куди тікати, вони загнали мене в глухий кут. І сил якщо чесно не було так багато, мені і так важко було битися, а зараз взагалі. Що ж робити?

Вони наближалися все ближче, а позаду тільки озеро, і я до речі плавати не вмію.

Що ж Олівіє, потрібно зібратися. У Джеймса свої проблеми, я бачила як важко йому було, він ледве справлявся з ними. І так потрібно тікати з цього глухого кута. Вони наближалися все ближче оточуючи, тому крізь них пробратися я не могла.

 Аж раптом мене осінило. Пам'ятаєте як я втекла від Джека? Я вихором піднялася на дах, чому ж не спробувати це зараз? Я вдихнула і напружила ноги, і раптом у мене вийшло. Я вихором повітря під летіла вгору і чудом вибралась від аборигенів.

Але тепер є друга проблема. Як я приземляюся? Що ж буде боляче, бо я зовсім не подумала про це. І вже готуючись привітатися з землею, сильні руки підхопили мене. Джеймс тримав мене на руках та важко дихав.

— Я ж казав не відходити від мене. А якщо я не зловив б тебе?
Він що знову злий? Бісить.
— Але ж зловив. 

Мене вже теж почало дратувати що він вічно сварить мене. Я йому взагалі то життя врятувала, двічі, а він.

Не помітивши як, але навколо нас зібралися аборигени, вони оточили нас, а я досі на руках у Джеймса і він здається відпускати мене не хоче. Так міцно тримає. Боїться що втечу? Якби ж то можна було втекти від нього.

— Тримайся міцно.
— Що?- не зрозуміла я.

Аж раптом він почав крутитися, я міцно схопила його за шию, та трималася з усіх сил, думала що вдушу його так. Потім він відпустив мої ноги та вони почали збивати аборигенів.

Що за заборонений прийом? Боляче взагалі то бити їх ногами крутячись при цьому. Але ефективно, адже ніхто з них не очікував на таке, тому усі вони лежали на землі.

Джеймс відпустив мене та поставив на землю, а я готова була його вбити. 

— Що це було взагалі?
— Новий прийом,- усміхався він. 
— Це не смішно. 

Мене дратувало це, мене дратувала ця ситуація взагалі. Що він собі дозволяє взагалі? Я штовхнула його в груди, але він не здвигнувся на сантиметр. Навпаки схопив мою руку та іншою притулив до себе. Я спотеляла його поглядом, як же він мене дратує.

— Чому ти взагалі робиш що тобі вздумається?- я намагалась відійти від нього, але він все більше притискав мене до себе.