Розділ 15

Ці сині очі, здавалося, зараз готові мене вбити. Схоже, мені тут кінець.
— Як це ти не знаєш, що робити?
— Ми з Ніком лише говорили про теорію, а подавати сигнали та переміщуватися я ще не вмію, — намагалася виправдатися я.
— Добре, що пообніматися на палубі ви встигли, — твердо промовив він.

Я не зрозуміла його претензій. Чому він такий злий? Я ж не професійний маг повітря, і він повинен це розуміти. І взагалі, яке йому діло, з ким я обнімаюсь?
— Та яке тобі взагалі діло? З ким хочу, з тим і обнімаюсь. І взагалі, не тільки я винна зараз... — я ще хотіла щось сказати, як раптом його рука накрила мій рот, а сині очі подивилися так, ніби намагалися заспокоїти мене.
— Тихо, тут хтось є. Туди, — продовжив капітан і, взявши мене за руку, повів до водоспаду.

Як не дивно, за водоспадом була маленька печера. І як він дізнався про неї?
— Хто тут є? І що відбувається? — не стрималася я, адже мені було цікаво.

У печері було доволі світло, і нам було видно трохи того, що відбувається по той бік. І як я не побачила її раніше?
— Я відчув, що хтось наближається. І той хтось не сам, і явно не наш.
— А звідки ти знав, що за водоспадом є печера?
— Просто відчув. Я ж маг води.

Ого, вони і таке вміють? Що ж, магія все більше дивує мене.
— Що нам тепер робити? — запитала я, адже це логічно. Ми ж не можемо просидіти тут весь день.

Раптом із-за дерев вийшли люди. І вони зовсім не схожі на нас — якісь інші. Напевно, аборигени. У нашому світі є давні племена, які відокремилися від усіх і живуть своїм життям. У них немає сил, але вони надзвичайно небезпечні — можуть убити, використовуючи всього лише палку. Пам'ятаю, як батько розповідав про них.
— Я не знаю, але дивлячись, скільки їх, — їх було, можливо, десять, можливо й більше, — нам звідси не вибратися.
— Як це не вибратися? Вони ж рано чи пізно підуть, і тоді ми зможемо втекти.
— Можливо, це хороший план. Але вони ж можуть повернутися у більшій кількості, а нас всього двоє. Нам потрібна вода, і все одно доведеться повернутися, навіть якщо ми втечемо.

Раптом мою голову осяяла чудова думка.
— А якщо я покличу весь наш екіпаж? Ми ж зможемо вистояти проти них?
Джеймс дивився так, ніби не вірив, що я це кажу. А потім сказав:
— І як ти зможеш їх покликати? Ти ж не вмієш подавати сигнали.
— Ну, я мала на увазі, що можу обережно вийти й пройти до корабля. Я можу створити купол із повітря навколо себе, вони не зможуть пробратися, і я втечу.
— Ні.
— Що? Чому? Це гарна ідея.
— Ні, і не обговорюється. Ти не втечеш від десятьох аборигенів. І де гарантії, що вони не проб'ють купол? І взагалі, що ти вистоїш проти них усіх, — він говорив дуже роздратовано. Здається, він дуже злий.
— Пропонуй кращі ідеї, — не втрималася я.

Раптом його рука знову накрила мій рот. Він притиснув мене до стіни й дивився прямо в очі. Які ж гарні в нього очі. Напевно, ніколи не перестану говорити про це.

Так, стоп. Що відбувається? Що він знову робить? Я зігнула брови в запитанні. А він лише нахилився до мого вуха й пошепки промовив:
— Вони дивляться у наш бік. Якщо будеш так кричати, то навіть шум води не перекриє твого голосу. Заспокойся.

Та що ж відбувається? Заспокоїтися? Як тут заспокоїтися? У мене зараз серце вистрибне! Як тут заспокоїтися? Я довго дивилася на нього. Він помітив, як я розглядаю його обличчя й час від часу кидаю погляд на губи, які майже навпроти моїх очей. І єхидно почав усміхатися. Як же це бісить. Він досі притискав мене до стіни, але руку з рота забрав.

Так, потрібно це закінчувати. Нехай не дивиться цими синіми очима — надто гарно.

Я різко вивільнилася з його рук і віддалилася. Це було дивно, але я знову захотіла там опинитися. Так, Олівіє, зберися! Що це за думки такі?
— Гаразд, я спробую подати сигнал, — сказала я, хоч і близько не розуміла, як це зробити.
— Але ж ти не вмієш.
— Принаймні спробую. Теорію ж знаю, отже, зможу і практикуватися.