Розділ 13

Після сніданку ми з Ніколасом зустрілися на палубі, ближче до носа корабля.

— Ну що, готова?

— Не дуже, але нехай. Я справді зрозуміла після твоїх слів, що мені це потрібно. Так, можливо, у мене не буде виходити все одразу, але я хоча б спробую, — я усміхнулася йому.

— Що ж, для того щоб опанувати магію повітря, ти повинна розслабитися, — почав Ніколас.

— Розслабитися? — перепитала я, бо справді не розуміла, як можу розслабитися, коли так переживаю.

— Так, ти повинна в першу чергу відчути себе вільною, а потім уже виконувати різні прийоми. Це не так складно, як ти думаєш. Ось, сядь на підлогу та уяви приємні моменти з життя. Це допоможе розслабитися.

Що ж, я сіла на підлогу й почала згадувати: як ми з батьками гралися в дитинстві, як ми з Лізі вередували й постійно шукали якісь пригоди, як я познайомилася з Ніколасом, як мене дружньо прийняли в команду й як я керувала штурвалом. Ой, здається, цього не потрібно було згадувати, бо я досі не розумію, чому Джеймс так поводився.

І це справді спрацювало. Я відчула полегшення. Що ж, я готова.

— Бачу, у тебе вийшло, — Ніколас усміхався й простягнув руку, щоб я підвелася. — Далі потрібно стати максимально твердо на ноги.

— Навіщо?

— Бо так ти скоріше зосередишся й зможеш атакувати.

— Спробуй поставити ноги на ширині плечей, а руки постав ось так, — він показав, як це зробити, а тоді додав: — Я називаю цей прийом своїм улюбленим.

За мить із його рук вирвався вихор повітря.

Ого. Я була вражена. Так майстерно й спокійно він виконав цю вправу. Невже магія — це не так страшно?

— Тепер спробуй ти.

Що ж, я стала в стійку, випрямила руки вперед і спробувала зосередитися, щоб нанести удар, але нічого не вийшло. Потім спробувала ще раз. Раптом Ніколас підійшов до мене, став позаду й поклав свої руки на мої. Щось це мені нагадує.

— Дивись, у тебе руки в неправильній позиції, тому й не виходить. Спробуй ще раз. І не панікуй, — сказав він і відійшов від мене.

Ага, спробуй тут не панікувати, коли тебе обіймають іззаду. І що це взагалі було? Олівіє, він усього лише показує вправи й допомагає тобі. Заспокойся.

Я спробувала знову: набрала повні груди повітря й заспокоїлася. І вийшло? У мене вийшло! Із моїх рук вихором пронісся струмінь повітря. Ура, вийшло! Я була така щаслива, що й не помітила, як обійняла Ніколаса. Він обійняв мене у відповідь.

— Я ж казав, що ти зможеш, — його слова були дуже важливі для мене. Слова підтримки.

— Дякую, Ніколасе. Ти дуже допоміг мені.

— Просто Нік, — відказав він. Що ж, добре.

Раптом я помітила погляд синіх очей на нас. Капітан із каюти біля штурвалу через велике вікно дивився на нас. Невже він усе бачив? Здається, таким злим я його ще не бачила. Але чому? Він дивився так, ніби зараз спопелить нас поглядом. Я усвідомила, що досі в обіймах із Ніком, тому швидко віддалилася від нього. Нік помітив мій погляд, тому обернувся й махнув рукою капітану, але той не відповів і відвернувся.

— Продовжимо? — запитав Нік.

А я все ще думала, чому капітан розлютився. Хіба не він запропонував, щоб я навчалася? А зараз злиться?

— Так, давай, — відповіла я.

Далі Нік показав мені ще кілька прийомів, які одразу виходили в мене. Це було так дивно. Я все життя уникала своїх сил, а зараз радію, що в мене виходить.

Позаймавшись ще трохи, ми розійшлися по каютах, адже я дуже втомилася.