Розділ 12

Прокинулася я від стуку в двері.

— Заходьте.

До кімнати зайшла Катара, а я усвідомила, що досі лежу в ліжку лише в сорочці. Ой, а якби зайшов хтось із хлопців? Я підвелася й сіла на ліжко, добре, що сорочка трохи вище колін.

— Ми збираємося снідати. Прийшла тобі сказати.

— Добре, дякую. Я зараз одягнуся й прийду.

— Не виспалася? — запитала Катара.

Я кивнула.

— Розумію. Я в перший день взагалі не знала, як поводитися, бо коли ми приєдналися до команди, було всього троє хлопців: Джеймс, Ніколас і Кайл.

— А як так сталося, що ви потрапили сюди? — запитала я, а потім додала: — Якщо не хочеш, можеш не розповідати.

— Та все нормально, це частина мого життя. Сталося так, що наші батьки загинули під час бурі, коли ми пливли до іншого міста. А згодом у нас забрали дім, і ми залишилися без даху над головою, жебракували, поки випадково не зустріли Джеймса й інших. На той час у них не було такого корабля, як зараз, а всього лише маленький човен. Але, попри це, вони чомусь прийняли нас до себе, за що я їм дуже вдячна. І ось уже рік я подорожую світом разом із найкращою командою.

— Ти можеш подумати, як я можу так казати про піратів, але вони стали мені сім’єю. Насправді в кожного з нас є своя важка історія, яка привела нас сюди. Ми змушені обкрадати кораблі в морі, щоправда, не всі. Але ще ми шукаємо скарби та продаємо речі, які або вкрали, або виготовили з дерева на острові й привезли на ринок.

Тепер мені стало багато чого зрозуміло. Я слухала розповідь, боячись що-небудь сказати.

— Я теж сподіваюся, що ці люди стануть мені сім’єю.

Я усміхнулася, а потім Катара обняла мене. Мені стало так тепло на душі, ніби мене обійняла Лізі. Що ж, схоже, я сумую.

Катара вийшла з каюти, а я почала обирати, що вдягнути. Вибір, звісно, невеликий. Але я зупинилася на блакитній сорочці, штанах вільного крою та корсеті. Волосся я зібрала у високий хвіст.

Коли я вийшла з кімнати, попрямувала до їдальні біля кухні. Добре, що дівчата вчора показали мені все, бо інакше точно заблукала б.

За столом уже сиділи всі, крім капітана. Напевно, він досі за штурвалом. Я сіла на вільне місце біля Лінди та Роуз і здивувалася, наскільки багато страв було на столі. Вночі у "холодильнику" я стільки не побачила, а потім зрозуміла, що дівчата приготували це все. Що ж, наступного разу я приєднаюся до них.

— Як спалося? — почав Ніколас.

— Трохи не виспалася, — чесно зізналася я.

— Що ж, це очікувано. Готова до першого уроку?

А я й зовсім забула. Напевно, інші помітили, як я зблідла, тому Катара запитала:

— Все гаразд?

— Так, просто... — я не знала, що сказати. — Я ніколи не вчилася володіти силами, бо боялася, що знову зроблю боляче, тому просто стримувала їх і не давала волі емоціям.

— Володіти такими силами й не використовувати їх — дурість, — я аж підскочила на місці, коли за спиною почувся голос капітана. Потім він сів за стіл, ніби нічого й не сталося. Бісить.

— Можливо, і дурість, проте це краще, ніж шкодити близьким, — я відчула, як сльози підступають до очей.

— Олівіє, сила — це не завжди шкода. Використовувати стихії можна й без емоцій. Якщо ти довіришся, ми допоможемо тобі, — слова Ніколаса звучали так переконливо, що я відчула, як сльози відступають. Подивившись у його зелені очі, я відповіла:

— Добре, я справді спробую. Дякую.

— Отже, почнемо урок після сніданку через декілька годин, добре?

— Добре.

Я відчувала, що все буде гаразд.

Ми ще довго щось обговорювали за сніданком, але я більше не переживала — слова Ніколаса справді вплинули на мене.