Розділ 8

— Як це ви пірати? Ви жартуєте?
— Схоже, що ми жартуємо, — капітан із синіми очима продовжував усміхатися, ніби ця ситуація його розважала.
— Я нічого не розумію. Ніколас сказав, що ви подорожуєте.
— Так, ми подорожуємо. Але завжди шукаємо пригод, які майже завжди небезпечні для життя.

Я подивилася на Ніколаса, намагаючись побачити в його очах натяк на жарт. Що ось-ось він посміхнеться і скаже, що це все вигадки. Але ні. Чим довше я вдивлялася в його зелені очі, тим більше усвідомлювала, що влипла. Я втекла від одного життя й опинилася в іншому, де навіть моє виживання не було гарантованим. Усе, що я чула про піратів, лякало мене, особливо історії, які розповідав тато про грабіжників, що нападали на наші кораблі.

— То ти ще хочеш потрапити до нашої команди? — продовжив капітан.
— А ви мене приймете? — з недовірою запитала я.
— Якщо більшість проголосує «за», тоді приймемо, — відповів Ніколас.
— Я можу розповісти про себе, щоб ви могли прийняти рішення?

Так, я розумію, що це божевілля, але що мені залишалося робити? Я була невідомо де і не могла повернутися. Так, перспектива опинитися серед піратів лякала мене, але в мене не було іншого плану.

Я розповіла свою історію — як тікала від примусового шлюбу й безрадісного майбутнього. Але одну важливу деталь я опустила. Я не сказала, що володію магією. Краще їм цього не знати. Принаймні поки що.

— Я пропоную обміняти її батькові на золото, — раптом сказав капітан.

Я була в шоці. Очі, здається, ледь не вилізли з орбіт. Що? Віддати? Після всього, що я тільки-но розповіла?

— Як це «віддати»? Я ж людина! Якщо ви не хочете прийняти мене до команди, висадіть на найближчому острові. Якось виживу!
— Я вважаю, їй можна дати шанс, — заступився за мене Ніколас.

Капітан закотив очі. Його поведінка страшенно мене дратувала. Невже так складно було просто дати мені шанс?

— Отже, нехай усі подумають, а тоді проголосуємо, — нарешті сказав капітан. — А поки що відведіть її в каюту.

Каюта виявилася просторою й затишною, як і весь корабель. У кімнаті було велике ліжко і скриня для речей. Але я не наважилася скласти туди свій одяг, бо не була впевнена, яке рішення вони ухвалять. Команда здавалася дружньою, але я все одно боялася. А якщо рішення капітана — закон? Що як він вижене мене, незважаючи на голоси команди? Ні, не варто навіть уявляти це. Все буде добре. Олівія, все буде добре.

У двері постукали.
— Заходьте, — відповіла я.

Двері обережно відчинив Ніколас.
— Можна поговорити?
Я кивнула.

— Ти, напевно, хочеш запитати, що я тут роблю?
— Я хотів сказати, що ти зробила все правильно.

Я здивувалася. Адже коли побачила його на палубі, подумала, що він засуджує мене за мій вчинок.
— Серйозно?
— Так. Ти втекла від свого життя, не знаючи, що на тебе чекає. Це дуже сміливий крок. Колись я вчинив так само, приєднавшись до цієї команди. Відтоді моє життя кардинально змінилося.
— Чому ти одразу не сказав, що ви пірати?
— Напевно, злякався, що ти втечеш від мене, — усміхнувся він.

З ним було легко спілкуватися. І якщо вчора я думала, що це через алкоголь, то зараз розуміла — він просто гарна людина.

— Не переживай. Я впевнений, що команда зрозуміє тебе й прийме. Але пам’ятай, пригоди з нами — це не легко, особливо коли ти не маєш магічних здібностей.

Я відвела погляд. Брехати йому в очі було складно.