Розділ 6

За двадцять хвилин я була вже зібрана. У сумці лежало кілька змінних штанів, такі ж, як на мені, та декілька блузок і сорочок.

На годиннику п'ята ранку, а я стою в кімнаті зі зібраною сумкою — готова до нового життя. Запитаєте, що я роблю? Я скажу: змінюю своє життя на краще. Чомусь я повірила словам того хлопця в клубі. А може, це були його зелені очі, які усміхалися, коли він розповідав про подорожі. Так, це моє найбезглуздіше рішення, але я чомусь відчуваю, що воно правильне. Потрібно змінювати своє життя, поки воно не перетворилося на суцільний хаос.

Я не могла просто так піти, адже люблю свою сім’ю. Тому я написала записку для батьків, де пояснила, що так буде краще. Інакше я просто загину з тим чоловіком. Я попросила вибачення за свій вибір та розповіла про вчинок Джека. Сподіваюся, вони мене зрозуміють. Я довго добирала слова, бо ніколи не була з ними відвертою. Але зараз мені стало так легко, коли я нарешті виговорилася.

Для Лізі я теж написала записку, попросила вибачення і сказала, що буду сумувати. Записку для батьків я залишила у своїй кімнаті, а записку для Лізі хотіла поставити їй на стіл у кімнаті. Але щойно я поставила записку на стіл біля її ліжка, Лізі прокинулася і подивилася на мене.

О ні, я не хотіла, щоб хтось бачив мене, коли я тікаю.
— Ліві? Чому ти не спиш? — запитала Лізі, протираючи очі. Тільки вона називала мене так.
— Якраз іду, — відповіла я.
— Ти брешеш. У сорочці й штанах спати не збираються.

Звісно, вона запідозрила мене. Лізі занадто добре мене знає.
— Так, ти права, я тікаю. Сподіваюся, ти зрозумієш мене, бо залишатися тут я вже не можу.

Я розповіла, що побачила в клубі, і про те, як він погрожував мені. Лізі довго дивилася на мене, а потім міцно обняла.
— Вибирай краще життя, будь щасливою. І про мене не забувай.
— Хіба можна тебе забути?

Ми обійнялися і трохи поплакали. Все-таки це був наш останній раз разом. Далі лише невідомість.

Я точно знала, куди мені потрібно йти, якщо я хочу вибратися з цього острова і цього життя. Той хлопець, до речі, я навіть не запитала його імені, сказав, що вони відпливають сьогодні вранці. Сподіваюся, я встигла.

Біля причалу стояли кораблі мого батька і один, невідомий мені. Напевно, це він. Що ж, мій план стає ще більш безглуздим, адже я збираюся пробратися на корабель і заховатися там. Спитаєте, чому? Тому що, якщо вони не захочуть брати мене з собою, я все одно залишуся на цьому острові. А якщо й захочуть позбутися мене, то висадять на наступному острові. На мою думку, це краще, ніж залишатися тут.

Мій наступний крок — заховатися серед бочок, дощок та іншого приладдя у каюті для інструментів. На диво, я добре розбираюся в кораблях, адже мій тато — торговець. Хоча я ніколи не була за межами острова, я неодноразово бувала на кораблях і чудово знаю, де яка кімната. Усі вони однакові.

Я просиділа там близько години, аж поки не почула голоси зовні, а згодом — легкий поштовх. Невже це все? Невже я нарешті зробила це?

Так, у мене були думки про втечу, але я завжди їх відкидала, бо люблю свою сім’ю. До того ж, я не змогла б утекти, адже всі кораблі в бухті належать або батькові, або Джеку.