Розділ 1

— Я не вийду заміж за нього.
— Олівія, досить, ми вже сотню разів обговорювали це.
— Ну, так поговоримо ще 101 раз. Я не вийду заміж за нього, — повторила я, ледь не кричачи.
— Ти ж знаєш, що все вже вирішено. Ми з батьком хочемо лише найкращого для тебе, — продовжила мама.
— Найкращого? Видати заміж за некохану людину, яка, до речі, старша на 10 років, — це, по-вашому, найкраще рішення? — не зупинялась я.
— Ти не розумієш. Він зможе подбати про тебе, у нього є гроші, ти будеш з ним як за кам'яною стіною.
— Схоже, я справді не розумію, як можна посадити свою доньку в "залізну клітку" до зовсім незнайомого їй чоловіка, — ледь не плачучи сказала я.
— Тема закрита, — сказала мама, а потім підійшла до мене та обняла. — Я знаю, що ти хочеш зустріти справжнє кохання, але в нашому світі його немає. Я теж вийшла заміж за твого тата так.
— І у вас не було кохання?
— У нас є взаємоповага, ми виростили двох чудових доньок, і ми лише бажаємо тобі найкращого. Тому постарайся зрозуміти нас.

Я лише мовчки кивнула. Якщо раніше я думала, що все це жарт і вони одумаються, то зараз я вже в це не вірила. Завтра весілля, і я не знаю, як мені жити після нього. Вони готові віддати старшу доньку за некоханого. Всередині мене все кипіло. Я не знала, що казати і що робити. Як тоді, коли кілька місяців тому мені повідомили про це рішення, я відчула, як знову опускаються руки.

Мама ще трохи посиділа і вийшла, а я продовжила сидіти у своїх думках.

Ну що ж, пора розповісти вам, хто ж я. Я — Олівія, донька Рона, великого торговця шляхетного роду в нашому містечку на острові Скеля, та Мері, доньки менш відомого торговця в нашому місті. Як ви зрозуміли, їхній шлюб 19 років тому теж був укладений за домовленістю двох сімей, щоб покращити торгові зв'язки. І, як я помітила, між ними не було тієї любові, яку описують у книгах, які я, напевно, перечитала всі у нашій бібліотеці. Їхній шлюб дійсно пов'язували взаємоповага та допомога. Тато ніколи не залишав маму, як і мама завжди піклувалася про тата. Але річ у тому, що я так не хочу. Я хочу відчути ту любов, як у книгах. Ось ту справжню першу іскру з першого погляду, якої у мене ніколи не було.

Я бачила свого "нареченого" всього кілька разів, коли він приходив до нас у гості, зокрема у той день.

Це було моє вісімнадцятиріччя. Я була щаслива, як ніколи, доки ми не сіли за стіл.

— Ну що, Олівія, у мене є для тебе ще один подарунок, — сказав тато.
— Справді? І який? — ледь не вистрибуючи зі стільця, запитала я.

Я оглянула всіх за столом, і, звісно, мені не сподобалося, що татів друг знову був присутній у нашому домі. Йому 28 років, і він, якщо чесно, мене лякає, особливо коли дивиться на мене так, наче готовий з'їсти.

Високий блондин із чорними, як ніч, очима, підтягнутий і справді ніби гарний, але є щось таке, що дуже лякає мене в ньому. Його погляд ніби каже: зараз накинусь. А ця усмішка лише одним кутиком губ... Вона, здається, промовляє: "Біжи".

— У мене чудова новина. Оскільки тобі вже 18, ми з мамою вирішили, що тобі потрібно заміж.

Якби я стояла, а не сиділа, то впала б на підлогу від цих слів. У мене ніби серце зупинилося, і я зійшла з орбіти в темряву.

— Що? Як це — заміж? — сказала я тремтячим голосом.
— Ось так. Ти вже доросла, тобі потрібен чоловік, який буде піклуватися про тебе. І ми вирішили, що це буде Джек.

Ні-ні-ні. Тільки не він. Тільки не це. Це не може бути правдою. Джек — татів друг, той, що дивиться на мене так, ніби зараз з'їсть? Я подивилася на нього і помітила ту самовдоволену посмішку, ніби у божевільного.

За мить я більше не відчувала землі під ногами, ніби кудись падала, а перед очима все попливло.