Розділ 39 Не втекти

Будильник задзвонив занадто рано.

Ліана відкрила очі й на мить не зрозуміла, де вона. Потім — шум моря за вікном, світло світанку, і спогад про корабель.

— Ми справді це робимо? — сонно прошепотіла вона.

— Так, — усміхнувся Адам, уже підводячись. — Поки ти не передумала.

Через сорок хвилин вони вже стояли в порту. Ян виглядав зосередженим, Еліс — надто бадьорою для такої години.

— Якщо мене знудить, я звинувачуватиму вас, — одразу попередила Еліс.

— Якщо знудить мене — я звинувачуватиму море, — відповіла Ліана.

Корабель був невеликий — прогулянковий, з відкритою палубою. Людей небагато. Туристи з фотоапаратами, пара літніх людей, кілька молодих компаній.

Поки вони відпливали, море здавалося спокійним. Повітря — свіже, солоне. Сонце повільно піднімалося над горизонтом.

Ліана стояла біля борту. Вітер розвівав її волосся. Вона вдихнула глибоко.

— Ось так і має виглядати нормальний ранок, — сказала вона.

Але за пів години вода почала змінюватися. Спершу — ледь помітно. Хвилі стали коротші, різкіші. Потім корабель трохи хитнуло.

— Це нормально? — тихо спитала вона.

— Нормально, — відповів Адам, але цього разу вже без усмішки. Він інстинктивно став трохи ближче до неї.

Корабель знову хитнуло — сильніше. Не різко, але достатньо, щоб кілька людей схопилися за поручні. Сонце ще світило, небо було майже чисте, та вітер помітно змінився — став різким, поривчастим.

Капітан щось сказав у гучномовець: коротко, спокійно, з проханням залишатися на місцях.

Ще одна хвиля вдарила в борт. Вода розсипалася дрібними краплями по палубі. Еліс вчепилася в руку Яна.

— Я передумала щодо “романтичного ранку”! — вигукнула вона.

Ліана відчула, як серце пришвидшується. Не паніка — поки що ні. Але всередині все напружилося.

— Сядь, — сказав Адам тихо. — Краще ближче до центру.

Вони перейшли до лави. Корабель гойдало ритмічно, ніби море перевіряло їх на витривалість.

Ліана спробувала пожартувати:

— Це ж просто невеликий шторм, так?

— Це навіть не шторм, — відповів Адам. — Просто зміна вітру. Зараз вирівняється.

Але в наступну мить хвиля вдарила різкіше, і судно відчутно підкинуло. Хтось скрикнув. Дитина заплакала.

І ось тоді Ліана відчула знайоме відчуття — коли світ ніби виривається з-під ніг, і ти не можеш нічого зробити.

— Я не люблю цього, — тихо сказала вона, стискаючи його руку.

— Я знаю.

Він не намагався перекричати вітер. Просто обійняв її за плечі й притиснув ближче, щоб вона не втратила рівновагу.

— Дихай повільно. Разом зі мною.

Вона кивнула. Вдих. Видих. Хвиля. Вдих. Видих.

Море не було скаженим. Воно просто було сильним. І байдужим.

— Я завжди думаю, що маю бути готова до найгіршого, — сказала вона майже пошепки.

— А я думаю, що іноді достатньо просто триматися, — відповів він.

Ще кілька хвилин — і рух корабля почав змінюватися. Гойдання стало довшим, м’якшим. Вітер поступово стихав.

Капітан знову звернувся до пасажирів — уже з легким гумором у голосі.

Люди почали розслаблятися. Хтось навіть засміявся.

Ліана повільно розтиснула пальці.

— Бачиш? — сказав Адам. — Ти впоралася.

— Я нічого не зробила.

— Саме. Ти не втекла.

Вона підняла на нього очі. Її волосся було розтріпане вітром, щоки — трохи рожеві.

— А ти не відпустив.

Він ледь усміхнувся.

— Я й не збирався.

Море заспокоїлося майже так само раптово, як і розхвилювалося. Сонце знову гріло, ніби нічого не сталося.

Але Ліана вже знала: цей ранок залишиться з нею надовго. Не через хвилі.

А через те, що вона вперше дозволила собі не боротися з ними сама.