Розділ 27

Ліана й Адам нарешті вийшли на широку вулицю. Місто вже прокидалося: машини рухалися повільно, люди поспішали на роботу, і повітря пахло кавою та ранковим асфальтом.

— Добре, що ми вийшли з тих вузьких вуличок, — тихо промовив Адам, трохи роздихавшись.

Ліана кивнула, відчуваючи втому від швидкого бігу і адреналін від втечі.

— Так… але зараз треба бути обережною, — сказала вона. — Батько слідкує, і як тільки я повернуся, перевірять картки й час.

Вони йшли повільно, обережно обходячи людей і слідкуючи, щоб ніхто не помітив їх. Ліана відчула, як серце все ще калатає, але страх поступово змінюється на відчуття контролю власних дій: вона сама обрала маршрут, обійшла охорону, і це дало їй відчуття сили.

— Ти справді добре справляєшся, — тихо сказав Адам, дивлячись на неї. — Я б без тебе не наважився так ризикнути.

Ліана посміхнулася слабко, але погляд її залишався напруженим.

— Мені не вперше… раніше вже доводилося втікати, — відповіла вона тихо. — Тоді страх був сильніший, зараз просто… обережність.

Вони підійшли до під’їзду, і Ліана відчула знайоме відчуття психологічного тиску: за дверима квартири вже була частина контролю батька. Вона глибоко вдихнула і сказала Адаму:

— Дякую, що був поруч. Тут я вже знову сама.

Адам кивнув:

— Бережи себе. Я знаю, що ти впораєшся.

Ліана піднялася сходами, відчуваючи втому, але й маленьке відчуття перемоги: вона пройшла складну ситуацію, обійшла контроль і повернулася живою. Усередині було тепло від того, що поруч був Адам, і хоч вона не могла залишити цієї хвилі в реальному світі, у думках вона відчувала підтримку та спокій.

Вона відчинила двері квартири, і тиша всередині нагадала: домашній контроль чекає.

Ліана відчинила двері квартири, і одразу її обійняла звична тиша. Але серце не переставало калатати — відчуття напруження залишалося після втечі.

— Ліано, — пролунав знайомий холодний голос.

Вона підняла голову і побачила батька, що стояв у вітальні. Його очі були пильні, обличчя непохитне, а руки схрещені на грудях.

— Ти повернулася пізніше, ніж повинна була, — сказав він, не підходячи ближче. — Картки показали, що ти була не там, де казала.

Ліана відчула, як серце стискається, але вона тримала рівновагу.

— Вибачте, — тихо промовила вона, — виникли обставини.

Батько кивнув і зробив крок ближче.

— Вже не перший раз, — холодно сказав він. — Ти розумієш, що за твоїми діями стежать? І це не просто контроль — це твоє ж благо.

Ліана глибоко вдихнула, намагаючись зберегти спокій. Внутрішньо вона відчула спалах: частина її все ще хотіла вирватися з-під його контролю, але зараз важливо було діяти обережно.

— Я розумію… — промовила вона тихо. — Але я можу робити свої маленькі кроки, щоб самостійно відповідати за себе.

Батько зробив паузу, його погляд трохи пом’якшав, але холод усе ще залишався.

— Ти маєш навчитися поєднувати свободу з відповідальністю. І пам’ятай: якщо ще раз порушиш правила… наслідки будуть серйозними.

Ліана кивнула, відчуваючи тиск і водночас гордість: вона витримала цю зустріч, не розгубилася і залишилася собою.

— Так, я зрозуміла, — відповіла вона, голос рівний, але з тремтінням внутрішньої напруги.

Батько мовчки обернувся і вийшов із кімнати. Ліана залишилася сама, важко вдихаючи. Напруга не зникла, але всередині вона відчула силу: навіть під контролем, навіть під тиском, вона навчилася залишатися собою і думати власною головою.

Вона сіла біля вікна і подивилася на вулицю, де ще вчора бігала разом з Адамом. Літо все ще тримало тепло, і думки про нього давали відчуття, що попри контроль і обмеження, свобода і близькість можливі, якщо діяти розумно і обережно.