Розділ 26

Ліана й Адам сміялися, сидячи на лавці біля кафе. Місто прокидалося, але літо ще тримало тепло ранку. Вони обговорювали дрібні деталі вчорашньої пригоди з друзями, коли раптом на Ліану надійшло повідомлення: «Ти перевищила час. Контроль активовано».

Її серце стиснулося.

— Що це? — запитала вона, показуючи Адамові екран.

Він прочитав повідомлення і мить замислився.

— Це батько, — тихо промовив він. — Його охорона бачить усе. Нам потрібно рухатися швидко, але обережно.

Ліана кивнула. Її колись відважні втечі зараз виглядали набагато складніше: картки заблоковані, а охорона уважно слідкує.

— Добре, давай подумаємо… — прошепотіла вона. — Ми можемо піти через маленькі вулички і позбавитися прямих спостережень.

Вони встали і почали тихо рухатися вузькими провулками. Серце Ліани калатало швидше, але поруч із Адамом вона відчувала впевненість. Кожен його погляд і легкий дотик пальців нагадували: вони разом.

Раптом із-за рогу вискочив велетенський собака, який раптово налякав їх обох. Ліана на мить завмерла, але Адам обережно обійняв її, тримаючи ближче, і вони обережно пройшли повз тварину.

— Це… справжня пригода, — посміхнулася Ліана, коли серце трохи заспокоїлося.

Адам теж посміхнувся:

— Так, і навіть із усіма контролями та блокуваннями, ми з тобою можемо пройти через це разом.

Вони дійшли до вузької алеї, що виводила на спокійну вуличку біля парку. Тут вони нарешті змогли трохи перепочити.

— Знаєш, — тихо сказала Ліана, — навіть коли все навколо тисне, поруч із тобою я відчуваю себе живою.

— Я знаю… — відповів Адам, стискаючи її руку. — І я завжди буду поруч, навіть коли світ намагається нас розділити.

Вони стояли в тиші, слухаючи ранкове місто, що прокидалося, і Ліана усвідомила: пригоди та напружені моменти лише зближують їх. Навіть контроль і обмеження батька не зможуть забрати те, що вони створюють разом — довіру, тепло і спільні маленькі перемоги.

Ліана й Адам дихали частіше, коли нарешті опинилися в тихій алеї, схованій від прямих поглядів охорони батька. Вузькі вулички відчувалися як лабіринт, але тепер вони мали час перепочити.

— Добре, що нам вдалося обійти їхню увагу, — прошепотіла Ліана, спираючись на стіну. — Серце вже трохи заспокоїлося.

Адам усміхнувся і взяв її за руку:

— Я радий, що ти поруч. Навіть коли все навколо трохи небезпечно, поруч із тобою все виглядає простішим.

Вона відчула тепло від його дотику. Напруження зникало, залишаючи лише відчуття довіри і безпеки. Але місто все ще було живим, і будь-який звук міг привернути увагу охорони.

— Мені здається, — тихо сказала Ліана, — що навіть у цих вузьких провулках ми відкрили новий світ. Такий… наш.

Адам нахилився ближче, і Ліана відчула легкий дотик його губ на своїх — короткий поцілунок, але наповнений ніжністю та підтримкою.

— Це наш момент, — прошепотів він.

Вони продовжили йти, вибираючи ще більш звивисті та тихі маршрути, сміючись, коли майже наступали на невеликі калюжі або обережно перестрибували через маленькі сміттєві коробки.

— Ти смілива, — тихо промовив Адам, коли вони нарешті дісталися невеликого парку. — І я пишаюся, що можу бути поруч.

Ліана злегка поклала голову на його плече, вдихаючи аромат ранкового повітря, змішаного з запахом міських дерев і вуличного асфальту після дощу.

— Дякую, що ти поруч, — сказала вона тихо. — Без тебе я б не відчувала себе так впевнено.

Вони сиділи на лавці, тримаючись за руки, слухаючи місто, що повільно прокидалося. Навіть тиск батька і контроль охорони вже не здавалися такими страшними: пригоди вузькими вуличками зробили їхню близькість ще сильнішою, а серце Ліани наповнилося теплом, яке важко було описати словами.

— Ми справді можемо пройти через усе разом, — тихо сказав Адам, дивлячись у її очі.

— Так… — Ліана усміхнулася, відчуваючи, як навіть страх і напруга перетворюються на щось прекрасне, коли ти поруч із правильною людиною.