Розділ 23

Ліана сиділа на лавці біля під’їзду Еліс, вдихаючи вечірнє повітря. День був сповнений сміху, пригод і тепла, але тепер вона відчувала важкість у грудях.

— Час повертатися… — тихо подумала вона.

Вона знала: батько стежить за нею через охорону, і хоч не вперше їй вдавалося втекти від нагляду, зараз усе змінилося. Картки заблоковані, і навіть дрібна затримка могла викликати нові питання й неприємності.

Ліана підвелася і подивилася на Адама, який помітив її сумний погляд.

— Щось не так? — запитав він, стискаючи її руку.

— Я не можу залишатися у Еліс надто довго… — сказала вона тихо. — Мій батько… він стежить за мною. І хоч не вперше мені вдавалося втекти, зараз усе набагато складніше. Картки заблоковані, і мені треба повернутися до дому вчасно.

Адам нахилився ближче і обережно погладив її по плечу:

— Ти хочеш, щоб я провів тебе?

— Так… — Ліана злегка посміхнулася, відчуваючи змішане почуття страху і тепла. — Але не довго, я просто хочу бути впевненою, що буду вчасно.

Вони рушили темними, але тихими вулицями міста. Літо ще тримало тепло, але вечірнє світло ліхтарів створювало довгі тіні. Ліана йшла поруч із Адамом, намагаючись залишити спокій на обличчі, але всередині її думки кружляли: планування маршруту додому, контроль батька, блокування карток і те, що це завжди створює відчуття невидимого нагляду.

— Ти знаєш… — тихо промовив Адам, — я завжди поруч, навіть коли хтось стежить за тобою. Я просто хочу, щоб ти почувалася в безпеці.

Ліана посміхнулася, відчуваючи тепло, яке трохи розганяло тривогу:

— Дякую… Твої слова багато значать.

Вони йшли повільно, тримаючись за руки, а Ліана знала: зараз найважливіше — дотриматися часу, повернутися додому без проблем, але водночас відчути, що поруч є хтось, хто підтримує і не тисне.

Підходячи до свого під’їзду, вона затримала погляд на міських вогнях. Вони здавалися спокійними, але вона пам’ятала, що за нею завжди спостерігають.

— Ось ми й на місці, — тихо промовив Адам. — Все буде добре.

— Так… — Ліана видихнула, відчуваючи суміш полегшення і тривоги. — Дякую, що провів.

Вона зробила крок до дверей, а його рука ще раз м’яко торкнулася її, залишаючи тепло, яке залишиться з нею навіть усередині тихого під’їзду.