Розділ 22

Сонце вже майже сховалося за дахами міста, і тепле літнє повітря зберігало запах трав та квітів із парку. Ліана і Адам йшли тихими вуличками, тримаючись за руки, а сміх Еліс і Яна стихав позаду.

— Це був неймовірний день, — тихо промовила Ліана, дивлячись на його обличчя, освітлене останнім світлом заходу.

— Так, — погодився Адам. — І я радий, що ми разом, — він стискав її руку трохи сильніше, ніж раніше.

Ліана посміхнулася, відчуваючи тепло в грудях і легке хвилювання, що ще не встигло повністю вгамуватися.

— Мені теж приємно… — тихо сказала вона, ковзаючи поглядом по його обличчю. — Я відчуваю, що можу бути собою поруч із тобою.

Адам нахилився ближче, і їхні пальці ще міцніше переплелися.

— Ти знаєш, — промовив він, — я хочу не лише проводити з тобою час, коли все весело. Я хочу знати тебе глибше… твої думки, твої переживання, твою сім’ю… все, що важливо для тебе.

Ліана відчула, як серце стискається від ніжності. Він не просто говорить слова — він слухає її, пропускає через себе, приймає її світ.

— Я… — почала вона, і на мить замовкла, збираючи думки, — мої стосунки з родиною… складні, але… з тобою я відчуваю, що можу бути відкритою.

Адам усміхнувся, нахилившись ближче.

— Це важливо, — тихо промовив він. — І я радий, що ти довіряєш мені.

Літо, запах трав і вечірніх квітів, тихі кроки по тротуару — усе створювало відчуття спокою і безпеки. Ліана відчула, як трепет і ніжність переплітаються всередині, і вона зрозуміла: поруч із Адамом можна дихати вільно і відчувати щастя у дрібницях.

— Мені подобається цей момент… — прошепотіла вона.

— Мені теж, — відповів Адам, нахилившись і легенько торкнувшись її щоки. — Давай збережемо його в пам’яті, навіть коли настануть будні.

Ліана закрила очі на мить і вдихнула нічне повітря. Вона відчула легкість, спокій і теплоту, які залишаться в серці ще довго.

— Я хочу, щоб ці моменти тривали… — тихо сказала вона, і Адам відповів тихою посмішкою, що промовляла більше, ніж будь-які слова.

Вони йшли далі, залишаючи за спиною сміх друзів, але несучи з собою тепло вечора, довіру і почуття, які тільки починали розквітати між ними.

Місто занурилося у теплий літній вечір. Ліана й Адам йшли тихими вуличками, тримаючись за руки, коли раптом з-за рогу вискочив маленький собака, що тягнув за собою рваний пакет із сміттям.

— Ой! — Ліана різко зробила крок назад, але Адам швидко схопив її за руку.

— Ти бачив це? — засміявся він. — Маленький бешкетник!

— Це ж мій сендвіч! — прокричала Еліс ззаду, ледве стримуючи регіт. — Я його тільки що купила!

Ян, який теж біг слідом, зітхнув і підняв руки:

— Ну ось, наш вечір романтики зіпсовано!

Ліана й Адам реготали, і цей несподіваний хаос розбив приторну ніжність попередніх хвилин. Серце Ліани ще калатало після поцілунку, але тепер воно калатало разом із сміхом друзів і рухом подій.

Коли собаку нарешті вдалося вгамувати, і Ліана втягнула подих після сміху, вони з Адамом залишилися наодинці, трохи віддалившись від друзів. Місячне світло відбивалося на асфальті, і вечір знову став тихим, теплим і близьким.

— Хочеш, щоб я провів тебе додому? — тихо запитав Адам, дивлячись у її очі.

Ліана кивнула, відчуваючи тепло його погляду:

— Так… мені хочеться ще трохи бути поруч.

Вони йшли повільно, і між ними панувала тиша, але вона була наповнена емоціями. Адам обережно торкнувся її щоки, і Ліана відчула легкий трепет, який поєднувався з спокоєм і довірою.

— Знаєш, — промовив він тихо, — навіть коли все йде не за планом, як із собакою та сендвічем, я хочу бути поруч із тобою.

— Мені теж подобається… — тихо відповіла Ліана. — Навіть із усіма хаосами світу.

Їхні руки переплелися ще міцніше, а серця билися в унісон. Місячне світло, запах квітів і вечірнє тепло зробили цей момент живим і справжнім.

— Добре, що ми сьогодні разом, — усміхнулася вона, відчуваючи, що цей день став одним із тих, які залишаються в серці назавжди.

Адам тільки тихо посміхнувся, знаючи, що справжня пригода — не лише в сміху і хаосі, а в тому, що вони відкривають один одному свої почуття і довіру, крок за кроком.