Розділ 19

Вечір опустився ще глибше. Ліхтарі відкидали довгі тіні на тротуар, а літо залишало за собою запах тепла і квітів. Ліана й Адам йшли поруч, їхні руки переплетені, але серце кожного билося швидше, ніж кроки по тротуару.

— Я не хочу, щоб цей вечір закінчувався, — тихо промовив Адам. Його голос був майже шепотом, але Ліана почула кожне слово.

Вона посміхнулася, відчуваючи, як тепло розливається по всьому тілу.

— Мені теж… — відповіла вона, трохи тихіше, ніж хотіла, — я хочу, щоб він тривав ще трохи.

Вони зупинилися на краю маленького скверу, де світло ліхтаря падало прямо на них. Вітер легенько грав її волоссям, і Ліана відчула, як серце стискається від очікування.

Адам обережно нахилився. Їхні погляди зустрілися, і цей момент тривав кілька затриманих серцевих ударів. Ліана відчула тепло його рук на своїх, м’якість його погляду, і легке хвилювання змішалося з відчуттям безпеки.

— Ліано… — промовив він тихо, майже шепотом.

Вона не встигла відповісти. Його губи торкнулися її губ у ніжному, обережному поцілунку. Спершу короткому, майже боязкому, але достатньому, щоб серце Ліани розпалося на тисячі приємних дрібних відчуттів.

Вона відчула, як світ навколо зупинився: запах квітів, шум міста, тепло літа — все стало тлом для цього моменту. Ліана обережно відповіла поцілунку, відчуваючи легкий трепет і дивовижне тепло, яке розливалося всередині.

Коли вони відійшли, їхні обличчя були близько, серця все ще калаталися в унісон.

— Це… — тихо промовила Ліана, посміхаючись, — було неймовірно.

— Так, — погодився Адам, злегка торкнувшись її щоки, — неймовірно… 

Вечірнє місто залишалося тихим. Літо тримало тепло, і легкий вітер грав пасмами волосся Ліани. Вони йшли повільно, тримаючи один одного за руки, а серце ще калатало після поцілунку.

— Ліано… — почав Адам, трохи вагаючись, — ти… плануєш іти зараз додому?

Ліана кивнула, дивлячись на нього.

— Так… але я не хочу кидати цей вечір, — зізналася вона тихо, посміхаючись.

Адам трохи прислухався до шуму нічного міста, а потім обережно спитав:

— А… як у тебе стосунки з родиною? Твої батьки…

Ліана затрималася на кілька кроків, відчуваючи, як ця тема завжди трохи болюча. Але поруч з Адамом вона відчула, що може відкритися.

— З батьками… не зовсім легко, — тихо відповіла вона. — Ми бачимося рідко. Мені завжди трохи важко відчувати себе зрозумілою вдома.

Адам кивнув, не перебиваючи, його очі були уважними і добрими.

— Я розумію, — промовив він тихо. — Це… нормально, що іноді важко. І якщо тобі колись захочеться поділитися, я буду поруч.

Ліана відчула тепло від його слів. Його уважність і спокій, без осуду, без поспіху — це робило його особливим для неї.

— Дякую… — сказала вона тихо, дивлячись на його обличчя. — Це багато значить для мене.

Вони йшли далі, і тиша між ними вже не була незручною. Вона була сповнена відчуттям довіри та взаєморозуміння. Літо, ніч, легкий вітер і запахи міських квітів робили цей момент особливим.

— І… — Адам трохи посміхнувся, — ти хочеш, щоб я провів тебе додому?

Ліана дивилася на нього і відчула, як серце знову стискається від ніжності.

— Так… мені б це дуже хотілося.

Вони знову рушили, крок за кроком, тихо сміючись із дрібниць, що виникали по дорозі. Кожен крок, кожен погляд робив їх ближчими, а вечірнє місто, спокійне і тепле, здавалося створеним тільки для них.