Розділ 13

Ян розклав фрукти й йогурти на столі, сміючись сам до себе.

— Обережно з бананом, — сказав він, помітивши, як Ліана тягнеться до нього. — Він може злетіти.

Ліана підняла брову.

— Злетіти? Це як?

— Ну… — Ян хитро посміхнувся, — якщо кинути його в повітря і намагатися з’їсти не торкаючись столу… може статися епічне падіння.

Еліс розсміялася, а Ліана ледве стримувала посмішку.

Адам стояв трохи осторонь, руки в кишенях, але очі його блищали, як ніколи раніше. Він спостерігав, як Ліана сміється. І це сміх… вразив його більше, ніж будь-які слова.

Ян, не помічаючи напруженості між ними, наклав собі й трохи Ліані й Еліс.

— Оце справжній сніданок, — сказав він, підморгуючи, — заряд на весь день!

Ліана кивнула, посміхаючись. Вона відчула, як щось всередині розм’якло.

Навіть Адам, стоячи поруч, не міг приховати легкого руху плечей — майже усмішка, майже тепло.

І на мить усі забули про тишу.

Про незручність.

Про відстань між ними.

Залишилася лише гра сонячного світла, сміху і запах свіжого хліба.

А потім Ян несподівано підморгнув Ліані:

— Ти вже готуйся. Бо сьогодні, думаю, щось цікаве станеться.

Ліана злегка присіла від несподіванки, а Адам зловив її погляд.

Напруга повернулася миттєво. І тепер вона вже була солодкою, як літнє сонце.

Ліана снідала разом із Еліс та Яном, сміючись над його жартами, але думки весь час крутилися про вечір.

— Я ж казав, — сказав Ян, підкладаючи шматок хліба Ліані, — ти сьогодні співаєш у кафе. Обіцяла. І я просто хочу, щоб це було гарно.

— Я пам’ятаю, — посміхнулася Ліана. — Я готуюсь.

Ян несподівано витягнув невелику коробку з-під столу.

— І ще одна маленька річ, щоб день почався правильно.

Ліана підняла брову. Ян простягнув їй новий телефон.

— Вау… Ян! Ти купив мені телефон?

— Так! — підморгнув він. — Тепер ти зможеш ніде не губитися і залишатися на зв’язку з друзями.

Вона розпаковувала коробку з легким трепетом. Телефон сяяв новим склом, на ньому був встановлений її улюблений музичний додаток — готовий до репетицій.

— Ти навіть не уявляєш, як це допоможе, — тихо сказала Ліана. — Дякую…

Трохи пізніше до кімнати зайшов Адам. Його поява змусила серце Ліани битися швидше.

— Я теж можу тебе підтримати сьогодні? — запитав він, тримаючи чашку кави.

— Звісно, — посміхнувся Ян. — Ти будеш просто глядачем, як ми домовлялися.

Весь ранок і день минали в підготовці: Ліана репетирувала, Ян підказував дрібні поради, а Адам просто спостерігав, терпляче чекаючи моменту, коли купить собі телефон і теж зможе бути на вечірньому виступі поруч.

— Ти сьогодні така зосереджена, — тихо сказав він, коли вони виходили з квартири, щоб вирішити його питання з телефоном.

— Ти не повіриш, як хвилююсь, — зізналася Ліана, але її голос видавав передчуття, а не паніку.

Вечір наближався. Літо не шкодувало тепла, і вулиці наповнювалися звуками сміху та руху. Кафе Яна пахло свіжо випеченими тістечками та кавою. Ліана готувалася до виступу, відчуваючи легке тремтіння в грудях.

А Адам, уже з новим телефоном, стояв серед гостей, готовий бути свідком її виступу.

Вони ще не говорили про вчорашній вечір, але кожен погляд, кожен рух говорили більше, ніж будь-які слова.

— Ти готова? — запитав Ян, легким рухом підштовхуючи Ліану до сцени.

— Так… — глибоко вдихнула вона.

І саме цей вечір мав стати моментом, коли все між ними могло змінитися.