Розділ 12

Адам стояв так близько, що Ліана відчувала тепло його шкіри.

Він нічого не робив. Не тягнувся. Не торкався.

Просто дивився.

І ця тиша між ними була густою, майже відчутною на дотик.

— Я не знав, чи ти тут, — повторив він тихіше. — Але не хотів чекати.

Ліана ковтнула.

— Ти міг не знайти.

— Міг.

Пауза.

— Але я хотів спробувати.

Її пальці все ще стискали ручку дверей. Вона навіть не помітила, як сильно.

Адам зробив ледь помітний крок уперед. Не вторгнення. Просто скорочення дистанції.

Тепер між ними було кілька сантиметрів.

Досить, щоб вона бачила, як рухаються його вії, коли він кліпає.

Досить, щоб відчути, як його подих торкається її щоки.

— Ти хвилюєшся, — сказав він майже пошепки.

— Ні.

— Брешеш.

Його голос не був різким. Швидше — уважним.

Ліана підняла підборіддя.

— А якщо так?

Він дивився так, ніби намагався запам’ятати кожну деталь її обличчя.

— Тоді я теж.

Це було несподівано.

Вона чекала впевненості. Контролю.

А отримала чесність.

І це вдарило сильніше.

У коридорі було тихо. З кімнати не долинало жодного звуку — Еліс навмисно не втручалася.

Світ ніби зменшився до цієї вузької смуги простору між ними.

Адам повільно підняв руку.

Зупинився.

Не торкнувся.

Його пальці зависли біля її обличчя — на відстані, яку можна було скоротити одним рухом.

— Скажи, якщо я переходжу межу, — тихо сказав він.

Ліана відчула, як серце б’ється в горлі.

Вона могла відступити.

Закрити двері.

Пожартувати.

Зруйнувати напругу.

Але не зробила цього.

— Я ще думаю, — прошепотіла вона.

У його очах з’явилася тінь усмішки.

— Тоді я почекаю.

І він не рухався.

Не тиснув.

Просто стояв на відстані подиху.

І ця відстань палила сильніше за будь-який поцілунок.

Він стояв на відстані подиху.

Ліана не рухалася.

Адам не рухався.

Вони просто дивилися одне на одного, і світ здавався меншим, ніж цей вузький коридор.

І раптом — стук у двері.

Інший. Легкий, але впевнений.

— Хто зараз? — прошепотіла Ліана.

Через хвилину в коридорі з’явився Ян.

У руках він тримав невелику корзину: свіжий хліб, фрукти, йогурт.

— Привіз сніданок дівчатам, — сказав він із легкою усмішкою. — Думаю, без нього ви не виживете.

Напруга трохи розсіялася.

Адам трохи відступив убік, але очі його залишалися на Ліані.

Вона ковтнула повітря, руки тремтіли трохи менше.

— Дякую… — тихо сказала Ліана.

— Ти, напевно, не очікувала, — підмітив Ян, ставлячи корзину на стіл, — але я дотримуюсь правил: гарний сніданок — обов’язково!

Адам лише спостерігав, і Ліана знову відчула те дивне тепло всередині, яке не давало забути вчорашній вечір.

— Добре, що ти тут, — прошепотіла вона собі, — і що він теж тут.

Ян почав розкривати фрукти, сміючись, Ліана й Еліс сідали за стіл.

А у коридорі, на відстані подиху, Адам стояв і спостерігав.

Тиша знову повернулася. Але тепер вона вже була іншою — сповненою очікування.