Розділ 11

Ліана прокинулася раніше за Еліс.

Літо вже не питало дозволу — сонце сміливо заходило в кімнату, тепле повітря ворушило фіранки, десь унизу хтось голосно сміявся. Місто жило.

А всередині було тихо.

Вона автоматично потягнулася до телефону — і згадала.

Він не працює.

Учора це здалося дрібницею. Неприємною, але не страшною.

Сьогодні — це означало відсутність будь-якого способу почути його.

Адам теж залишився без зв’язку. Вчора він сказав про це майже байдуже, навіть усміхнувся.

Але тепер між ними не було нічого. Жодної нитки.

Тільки “побачимось завтра”.

Ліана сіла на ліжку, обійнявши коліна.

А якщо “завтра” — це просто слово?

— Ти вже не спиш? — сонно пробурмотіла Еліс.

— Ні.

— Думаєш?

Ліана мовчки кивнула.

Еліс сіла, примружившись від сонця.

— Якщо він захоче — знайде тебе.

Ці слова прозвучали просто. Без драматизму.

Знайде.

Ліана підійшла до вікна. Внизу рухалися люди, літо гуділо, машини проїжджали повз.

І раптом серце різко вдарило.

Біля під’їзду стояв він.

Адам.

Ні телефону.

Ні повідомлень.

Ні гарантій.

Просто він. У світлі ранкового сонця, трохи розгублений, але рішучий.

Він підняв голову.

І ніби відчув її погляд.

Ліана завмерла.

— Еліс… — тихо сказала вона.

— Що?

— Він прийшов.

І цього разу тиша вже не здавалася порожньою.

Ліана не одразу повірила, що це він.

Адам стояв унизу, дивився на вікна, ніби намагався вгадати. Сонце світило просто йому в очі, він трохи примружувався, проводив рукою по волоссю — нервово, але вперто.

Він не збирався йти.

— Еліс… — тихо сказала Ліана.

— Що?

— Він тут.

Еліс підскочила до вікна, визирнула й широко посміхнулася.

— Ну я ж казала.

Серце Ліани билося швидко. Неприлично швидко.

Вона навіть не встигла вирішити, що робити.

І саме тоді пролунав дзвінок у двері під’їзду.

Короткий.

Потім ще один.

— Він серйозно знайшов квартиру? — прошепотіла Еліс.

Ліана не відповідала. Вона вже знала — це він.

За кілька секунд кроки пролунали сходами. Повільні. Впевнені.

І тоді — стук у двері.

Не різкий.

Не нетерплячий.

Просто чіткий.

Тук-тук.

Повітря в кімнаті ніби стало густішим.

— Ти відкриватимеш чи мені? — тихо запитала Еліс, уже ледь стримуючи усмішку.

Ліана зробила крок уперед.

Потім ще один.

Кожен рух здавався занадто гучним. Підлога скрипнула. Серце — ще голосніше.

Стук повторився. Трохи тихіше, ніби він раптом засумнівався.

Ліана зупинилася біля дверей.

Рука зависла над ручкою.

Один подих.

Вона відкрила.

Адам стояв зовсім близько. Ближче, ніж вона очікувала. Сонце з коридору підсвічувало його силует, волосся трохи розкуйовджене, на лобі — ледь помітні краплі поту від спеки.

Він дивився тільки на неї.

Без посмішки.

Без жартів.

— Я не знав, чи ти тут, — сказав він тихо. — Але пообіцяв.

Слова були простими.

Але в них було більше, ніж у будь-якому повідомленні.

Ліана відчула, як усередині щось стає на місце.

— Ти знайшов, — прошепотіла вона.

— Знайшов.

І тепер між ними не було ні телефонів, ні відстані.

Тільки цей ранок.

І стук, який усе змінив.