Розділ 7

Ми йшли вузькою вулицею, що тягнулася від кафе до старих кварталів міста. Дощ залишив калюжі, а ліхтарі відбивалися у воді, створюючи дивні світлові потоки. Ліана йшла поруч, Еліс і Ян — трохи попереду та трохи позаду, підтримуючи дистанцію, але залишаючись разом.

— Тут… наче інший світ, — тихо сказала Ліана, її голос пробивався крізь шелест наших кроків по мокрій бруківці. — Можна на мить забути все, що було.

Я зосередився на її погляді. Її очі світилися м’яким світлом, а кожен рух був природним, ніби вона вперше відчуває свободу без страху. Еліс фотографувала прості моменти: світло ліхтарів, мокру землю, усмішку Ліани, але навіть вона не могла зловити всю щирість того вечора.

— Адам, — Ян звернувся тихо, — будь готовий. Ми йдемо далеко, і нічого не можна залишати випадковості.

Я кивнув, але мої очі залишалися на Ліані. Її присутність відчувалася сильніше, ніж будь-які слова.

— Мені добре, що ви тут, — прошепотіла вона, стискаючи мою руку. — Не тільки заради мене. Разом легше.

Ми йшли далі. Вулиця звужувалася, а будинки ставали старішими, з облупленою фарбою і порожніми вікнами. Тиша навколо стала більш щільною, і здавалося, що місто слухає кожен наш крок.

— Ліано, — сказав я тихо, — я хочу залишатися поруч. Без пояснень, без страху. Просто бути тут.

Вона подивилася на мене, і у її очах засяяло щось тепле й невимовне. Усмішка з’явилася без тіні іронії — тільки справжнє тепло.

— Дозволь нам дбати одне про одного, — додала Ліана. — Не про всіх інших, а про тих, хто зараз тут.

Еліс, яка йшла трохи попереду, озирнулася, помітивши нашу тишу. Вона посміхнулася, тихо клацнувши камерою, ловлячи момент без слів. Ян лише кивав, ніби підтверджуючи, що все йде за планом, і водночас він теж відчував вагу вечірньої тиші.

Ми підійшли до старого мосту. Вода під ним переливалася в калюжах світла, відображаючи ліхтарі та нашу групу. Ліана підняла голову, її волосся грало у світлі, очі були ясними й рішучими.

— Тут можна на мить зупинитися, — тихо сказала вона, — але ми маємо рухатися далі.

Я відчув, як тиша накриває нас усіх одночасно. Не страшна тиша, а та, що дозволяє роздивитися людей поруч, побачити їхню сутність. Я поглянув на Ліану, потім на Еліс і Яна, і зрозумів: зараз ми справді разом.

Ми рушили далі, крок за кроком, тримаючись ближче одне до одного. Невідомість попереду більше не лякала, бо поруч були ті, хто готовий поділитися кожним страхом і кожним промінчиком надії.

І навіть коли ніч опускалася глибше, ми відчували: у цьому світі, серед темряви та калюж, ми знайшли свій маленький промінь світла