Розділ 6

Ми сиділи за столиком, і запах кави, що піднімався в повітря, здавався якимось заспокійливим ритуалом. Ліана й Еліс тихо щось обговорювали, а я ловив себе на тому, що дивлюся на Ліану частіше, ніж слід — її плечі, легкий нахил голови, як вона непомітно поправляє волосся. Кожна її мить тут була своєю, відмінною від того хаосу, що щойно відбувся.

Раптом на вулиці пролунали удари, незначні, але достатньо гучні, щоб змусити нас насторожитися. Ліана миттєво випрямилася.

— Хтось там, — прошепотіла вона, і я відчув, як її голос стає тихішим, але чіткішим, ніж будь-коли.

Ян, сидячи навпроти, легко нахилився, ніби відчуваючи наші страхи й розгубленість:

— Не панікуйте. Ми в безпеці всередині. Просто дайте собі трохи часу.

Його спокій мене заспокоював, і я відчув дивне тепло від того, що хтось здатен тримати рівновагу, коли навколо — невідомість.

Еліс повільно переглядала фото на камері, і я зрозумів: навіть у цих коротких паузах життя продовжується. Вона завжди помічала дрібниці, ті моменти, що зазвичай губляться.

— Ми не можемо залишатися тут надовго, — тихо сказала Ліана. — Зовнішній світ чекає нас, навіть якщо нам хотілося б залишитися в цій миті.

Я відчував, як її слова торкаються чогось глибшого — не страху, а ніжної обережності. Вона довіряла мені, і це робило її ще ближчою.

— Є тунель біля річки, — тихо промовив Ян. — Він веде до іншої частини міста. Туди ми можемо пройти непомітно.

Ліана кинула мені короткий погляд, в якому було стільки ж надії, скільки й обережності.

— Поглянь, — сказала вона, — ми можемо пройти там. Нам лишилося зробити лише один крок назустріч.

Ми вийшли на вулицю. Дощ залишив калюжі, і світло ліхтарів відбивалося від води, створюючи крихітні відблиски на мокрій бруківці. Я помітив, як Ліана ступає тихо, майже безшумно, і подумав, що навіть у таких умовах вона не втратила свій ритм.

— Тримайся близько, — прошепотів Ян. — І пам’ятай: ми разом.

Ці слова зігріли мене сильніше за будь-яку ковдру чи теплий напій. Я відчув, як серце б’ється швидше, але тепер від хвилювання, а не страху.

Тунель, що веде до річки, був темним і вузьким. Вологий запах цегли й затхлості змішувався з чимось ще — з присмаком пригоди й невідомості.

— Тиша — наша сила, — тихо промовила Ліана, і я відчув, як її рука трохи стискає мою. — Кожен звук може бути важливим, але ми здатні йти далі.

Ми пройшли кілька метрів, і я відчув, що ці моменти — безпечні й одночасно неймовірно крихкі. Ліана дивилася вперед, її очі світилися тихою рішучістю, а усмішка, хоч і ледь помітна, додавала мені впевненості.

— Здається, тут є стара аварійна шахта, — прошепотіла вона, — можливо, вона виведе нас ближче до річки.

Кожен наш крок відчувався важливим. Ми мовчали, але мовчання було спільним, наповненим довірою і певною ніжністю, яку не можна виміряти словами.

Раптом я відчув погляд на собі — тінь у темряві, невловима й швидка. Серце завмерло, але Ліана лише злегка стиснула мою руку:

— Не бійся. Ми разом, — шепотіла вона.

І саме тоді я зрозумів: небезпека навколо нас була, але більша ніж страх, була ця нитка довіри, що пов’язувала нас, роблячи нас сильнішими, ніж будь-які тіні в темряві.