Розділ 5

Поки Ліана й Еліс обговорювали щось тихо між собою, Ян підійшов до мене. Він був високий, стрункий, з темним волоссям, яке ледь падавало на лоб, і з ясними зеленими очима, що відразу випромінювали спокій та впевненість. Його руки були сильними, але рухи — легкими й невимушеними, як у людини, яка звикла до роботи руками й головою одночасно.

— Адам, — почав він тихо, — розслабся. Усе під контролем. Ти можеш залишитися тут спокійно.

Я підняв погляд і помітив, як Ян оцінив ситуацію швидко, ненав’язливо, ніби вже знав, що я за людина.

— Якщо хочеш, можеш приходити в гості, — додав він, посміхаючись. — Ми часто збираємося тут: музика, пластинки, аромат кави й свіжих тістечок. Це місце не лише кафе, а й наша невеличка фортеця.

Я озирнувся. Інтер’єр дійсно був незвичний: сучасний, але з ретро-нотками. Стелі були високими, освітлення м’яке, лампи з відкритими Edison-лампочками створювали теплий жовтуватий відтінок. На стінах — вінтажні плакати та полички з вініловими платівками, з яких вечорами Ян ставить музику. На одному зі столів стояла маленька чорна гітара, а у кутку — мікрофон для живих вечорів. Всі меблі були різного стилю, але між собою ідеально поєднувалися, створюючи атмосферу дому й галереї одночасно.

Ян вказав на стілець біля себе:

— Сідавай, дивись, що ми робимо. Поки тут ти можеш відпочити.

Я перевів погляд на Ліану. Після всього, що сталося, її обличчя та фігура здавалися мені ще більш витонченими. Волосся, хоч і трохи недбало розпатлане після падіння у воду, відтіняло бліду шкіру, а блакитні очі здавалися яскравішими і глибшими, ніж я пам’ятав під час першого знайомства. Її постава залишалася витонченою, хоча тепер у ній відчувалася певна рішучість і внутрішня сила, що з’являється тільки після подолання страху.

Я перевів погляд на Ліану, а потім звернув увагу на Еліс. Вона стояла біля барної стійки, обережно поправляючи камеру на плечі. Висока, струнка, з темним волоссям, яке вона злегка підкручувала біля обличчя, і з виразними карими очима, що світилися непідробною енергією. Її рухи були легкі та граційні, але водночас швидкі й спритні — майстерність фотографа відчувалася в кожному її русі. На ній був простий джемпер і джинси, але вона виглядала стильно і впевнено, ніби могла будь-якої миті перетворити будь-яку буденну сцену на кадр для обкладинки журналу.

— Ти ж знаєш, — почав Ян із лукавою усмішкою, — що Ліана не вміє пити каву, не проливши її половину на себе.

— Мені здається, це не зовсім правда, — кинула Ліана, намагаючись виглядати серйозною, але губи тримали ледь помітну усмішку.

— Ах, так? — підхопила Еліс. — Тоді я просто зніму доказ на камеру!

Ліана кинула на неї погляд, в якому гралося поєднання захоплення і лукавства, і раптом обидві дружно розсміялися. Звуки сміху заповнили кафе, легкі й щирі, немов звук музики з вінілової платівки, що ледь шелестіло на задньому плані.

Еліс підняла камеру, прицілилася і одним натисканням затвора зловила цей момент. Ліана посміхалася широко, обличчя світилося відразу після хвилі пережитого страху, і Адам зрозумів, що зараз він бачить Ліану такою, якою її ніколи раніше не бачив — без страху, без масок, лише справжню.

— Тепер у мене є ще один доказ, — пожартувала Еліс, переглядаючи кадр на екрані камери. — На випадок, якщо хтось скаже, що ти не вмієш сміятися, Лі.

Ліана кинула на неї хитрий погляд:

— Добре, добре. Тільки не показуй це батьку.

Ми ще кілька хвилин сміялися, і в цю мить атмосфера кафе, музика, світло ламп і запах свіжої кави перетворили все, що відбулося раніше, на щось віддалене — наче страшні хвилини залишилися тільки десь у тіні.