Розділ 4

В очереті знову щось шарпнулося.

Я напружився.

Ліана зробила крок уперед, але раптом зупинилася.

— Лі? — тихо прозвучав знайомий жіночий голос.

Із заростей обережно вийшла дівчина з коротким темним волоссям. За нею — хлопець у чорній куртці.

— Еліс… — видихнула Ліана.

— Ти з глузду з’їхала?! — прошепотіла та, швидко підбігши до неї. — Ми ледве вас знайшли!

Хлопець озирнувся через плече.

— Вони прочісують верхню дорогу, — тихо сказав він. — У нас мало часу.

Я стояв, мокрий і розгублений.

— Може, хтось пояснить, що відбувається?

Ліана глянула на мене винувато.

— Це Ян. І Еліс. Вони… допомагають мені.

— Допомагають у чому? — різкіше, ніж хотів, запитав я.

Ян уважно подивився на мене.

— Ти не мав бути тут.

— Це я вже зрозумів.

Еліс узяла Ліану за руки.

— Твій батько влаштував справжнє полювання. Він думає, що ти знову зникнеш.

Я застиг.

— Полювання?

Ліана швидко глянула на мене.

— Не так, як ти подумав.

Ян тихо втрутився:

— Її шукає охорона. Не поліція.

— Чому? — я переводив погляд з одного на іншого.

Еліс відповіла першою:

— Бо вона під наглядом.

Повисла пауза.

— Під наглядом? — повторив я.

Ліана опустила очі.

— Мій батько дуже… опікується мною.

— Це не «опіка», — тихо сказав Ян. — Це контроль.

Десь неподалік знову почулися голоси.

Еліс напружилася.

— Вони спустяться до води, — прошепотіла вона. — Нам треба рухатися.

— Куди? — запитав я.

Ян кивнув у бік старої стежки, що вела вглиб лісу.

— Машина чекає з іншого боку.

Я подивився на Ліану.

— Ти хочеш сказати, що ті двоє — це охорона?

Вона кивнула.

— Вони просто виконують наказ.

— І який наказ?

Вона зустрілася зі мною поглядом.

— Повернути мене додому.

Голос наближався.

— Перевіряйте очерет!

Ян різко прошепотів:

— Рухаємось. Зараз.

Еліс схопила Ліану за руку.

Ліана на мить затрималася. Подивилася на мене.

— Ти можеш піти. Тебе це не стосується.

Я подивився на темну воду, на ліс, на людей, яких зовсім не знав ще годину тому.

— Мене вже це стосується, — відповів я.

І вперше побачив у її очах не страх.

А надію.

Позаду в очереті спалахнув промінь ліхтаря.

— Вони тут!

Ми зірвалися з місця.

І тепер це вже була не випадкова зустріч.

Це була втеча.

Машина повільно під’їхала до невеликого кафе на околиці міста. Світло вивіски ледь проглядалося крізь вечірню сутінь.

— Ось ми, — сказав Ян. — Моє місце. Я його відкрив. Точніше… я тут живу і працюю.

Ми зайшли через службовий вхід. Усередині пахло свіжою випічкою та кавою, а легка музика ледь доносилася з колонок. Тиша була приємною після хаосу біля річки.

— Сюди охоронці точно не зазирнуть, — тихо сказала Еліс, знімаючи мокру куртку.

Ліана сіла за столик біля вікна. Ян поставив перед нею рушник і гарячу каву.

— Ми всі друзі дитинства, — сказала Ліана тихо. — Я, Ян і Еліс.

— Усе життя разом, — додала Еліс. — Я фотограф, Ян — кулінар і власник цього кафе. Ми виросли на одній вулиці.

Ян усміхнувся:

— Лі завжди любила солодке. Я просто готував, щоб радувати її.

— А я знімала моменти, — підхопила Еліс. — Щоб пам’ятати.

Я слухав їх і відчував, що тут, у цьому маленькому кафе, все здається простішим, хоча зовні все ще нависала небезпека.

— І чому ж твій батько досі тримає тебе під наглядом? — обережно спитав я.

Ліана провела пальцем по краю чашки:

— Двадцять чотири години на добу. Водій, охорона, камери, звіти… Він вважає, що світ небезпечний.

— А тепер ти втекла, — сказав я.

— Так, — кивнула вона. — Але не могла робити це сама. Тому я покликала вас.

Еліс глянула на мене і посміхнулася:

— Тепер ти частина цього хаосу.

Ян поставив переді мною чашку кави:

— Ласкаво просимо в наш світ, Адам. Тепер ти розумієш, що це не просто дитячі спогади. Тут — планування, переживання і, інколи, втеча від тих, хто думає, що має право контролювати все.

Ліана подивилася на мене:

— Ти не мусиш цього розуміти одразу, але я хочу, щоб ти залишався поруч.

За вікном вечір поступово перетворювався на ніч. Кафе стало маленькою фортецею, де ми на мить могли забути про переслідувачів, хоча їхня тінь усе ще висіла десь поруч.