Розділ 3

Я відчував, як пульс віддає у вухах.

— Дівчину на велосипеді не бачив? — повторив чоловік.

Його голос був спокійний. Надто спокійний.

— Ні, — відповів я, дивлячись просто в очі.

Другий обійшов навіс збоку. Його погляд ковзнув по старому човну, по мокрій землі, по прим’ятій траві.

— Тут хтось був, — тихо сказав він.

Я знизав плечима.

— Я був.

Перший чоловік усміхнувся куточком губ.

— І часто ти гуляєш тут під час грози?

— Інколи.

Він зробив крок ближче.

— Дивна звичка.

Мовчання затягнулося. Я боявся, що вони почують, як калатає моє серце.

Раптом із кущів долинув ледь помітний звук. Наче хтось необережно зачепив гілку.

Обидва чоловіки миттєво повернули голови в той бік.

— Почув? — прошепотів другий.

— Так.

Вони рушили до кущів.

Усе сталося швидко. Я не думав — просто діяв.

— Гей! — крикнув я в протилежний бік. — Там хтось є!

І кинув невеликий камінь у сторону дороги.

Гравій хруснув голосніше, ніж я очікував.

Чоловіки різко обернулися.

— Стояти! — вигукнув один і побіг у бік шуму.

Другий — за ним.

Я не став чекати.

Кинувся до кущів, куди зникла Ліана.

— Ліано! — прошепотів я.

Вона з’явилася з темряви майже беззвучно.

— Що ти зробив?

— Дав нам кілька секунд. Більше не буде.

— Вони повернуться.

— Тоді біжимо.

Ми рвонули вздовж берега, не озираючись. Гілки дряпали руки, мокра трава ковзала під ногами.

Позаду пролунав крик.

— Вони тут! За ними!

Ліана бігла швидко, але я бачив — вона виснажена.

Попереду з’явився старий міст — вузький, дерев’яний.

— Туди, — сказав я.

Ми вибігли на міст саме тоді, коли позаду знову пролунали кроки.

Дошки під ногами скрипіли.

Посередині Ліана раптом зупинилася.

— Адам…

— Що?

Вона дивилася вниз.

Одна з дощок була зламана. Під нею — темна вода.

Кроки ставали ближчими.

І вибір знову скорочувався до кількох секунд.

— Стрибаємо, — швидко сказав я.

— Ти серйозно? — Ліана глянула вниз. Вода була темною й холодною навіть на вигляд.

Позаду вже чулися кроки по мосту.

Дошки скрипнули.

— Зараз! — крикнув я.

І ми стрибнули.

Холод ударив у груди так різко, що перехопило подих. Вода закрила над головою, світ зник у темряві й бульбашках.

Я виринув першим. Повітря обпекло легені.

— Ліано! — крикнув я.

Вона з’явилася поруч, захлинаючись, але жива.

— Пливи під міст! — прошепотів я.

Ми сховалися під тінню дерев’яної конструкції. Зверху пролунали голоси.

— Куди вони поділися?!

— Вони були тут!

Хтось пробігся по мосту. Дошки знову заскрипіли.

Я притиснувся ближче до опори, намагаючись не створювати хвиль.

— Якщо вони посвітять ліхтарем… — тихо сказала Ліана.

Я не відповів.

Світло раптом ковзнуло по поверхні води. Білий промінь пройшов зовсім поруч.

Я затримав дихання, хоча це було безглуздо — ми вже були у воді.

— Немає їх, — сказав один із чоловіків. — Не могли ж вони…

Пауза.

— Перевір уздовж берега.

Кроки віддалилися.

Ми ще кілька секунд залишалися нерухомими.

— Треба плисти вниз за течією, — прошепотіла Ліана. — Якщо виберемось тут, вони знайдуть нас.

Я кивнув.

Ми повільно відпливли від мосту, намагаючись не шуміти. Холод пронизував тіло, одяг тягнув вниз.

Через кілька десятків метрів берег став густішим, зарослим очеретом.

— Сюди, — сказала вона.

Ми вибралися на м’який, болотистий ґрунт. Я ледь тримався на ногах.

Десь удалині ще чулися голоси.

Ліана дивилася на мене уважно.

— Тепер ти розумієш, чому я не хотіла, щоб мене знайшли?

Я важко дихав.

— Тепер розумію, що ти не випадково врізалась у мене.

Вона опустила очі.

— Я бачила їхню машину ще тоді. І… звернула в твій бік навмисно.

Мене ніби вдарило вдруге — цього разу не водою.

— Тобто ти використала мене?

Вона мовчала.

Голоси стали ближчими.

— Потім поговоримо, — тихо сказала вона. — Якщо виберемось.

І саме в цю мить в очереті праворуч щось шарпнулося.

Ми не були тут одні.