Розділ 2

Перевіривши кишені, я нічого не знайшов. Телефону не було.

— Не розумію… — тихо промовив я. — Здається, нам знову не пощастило.

Ліана підвела на мене погляд. У її очах промайнув неспокій.

— Чому ти так кажеш?

— Мабуть, під час зіткнення я його загубив.

Я підняв очі до неба. Воно повільно темнішало, важкі хмари тягнулися низько, ніби нависали просто над нами. Повітря стало прохолоднішим, а десь удалині чулося глухе шурхотіння вітру.

— Тоді нам доведеться йти пішки… — сказала Ліана тихіше. — Або ти міг би спробувати полагодити велосипед, якщо маєш інструменти.

— Але спершу треба знайти телефон, — відповів я. — Можливо, він вилетів під час зіткнення.

— А твій? — запитав він.

— Гадаю, розбився під час падіння?

Ліана кивнула.

— Екран не працює. Він просто чорний…

Ми мовчки оглянули периметр. Трава була прим’ята, на асфальті ще виднівся слід від різкого гальмування. Вітер ковзав по землі, ніби намагався стерти все, що сталося кілька хвилин тому.

Та телефону так і не знайшли.

І з кожною хвилиною ставало темніше.

Вітер раптово змінив напрямок. Повітря стало густішим, наче перед грозою.

— Схоже, буде дощ, — тихо сказала Ліана, дивлячись на небо.

Я теж це відчував. Не просто дощ — щось більше. Наче день, який починався звичайно, вирішив раптом стати переломним.

— Є стара човнова станція за кількасот метрів звідси, — згадав я. — Вона покинута, але дах там ще тримається.

— Тоді веди, — відповіла вона без вагань.

Ми йшли вздовж берега. Трава чіплялася за ноги, велосипед довелося нести по черзі. Ліана мовчала, але її мовчання не було незручним. Воно було схоже на паузу між нотами — необхідну, щоб почути мелодію.

Перші краплі впали, коли ми дісталися будівлі. Дощ почався різко, ніби хтось перевернув небо.

Ми сховалися під навісом. Дах справді тримався, хоча місцями протікав. Усередині пахло сирим деревом і старими мотузками.

— Дякую, — тихо сказала Ліана.

— За що?

— Що не розлютився.

Я всміхнувся.

— Міг би. Але тоді не дізнався б, що у світі є люди, які врізаються в незнайомців і просять викликати таксі.

Вона засміялася. І вперше я побачив, як у її очах зникла напруга.

Дощ майже припинився. З даху ще падали поодинокі краплі.

Ліана стояла біля входу й раптом завмерла.

— Ти це чуєш? — прошепотіла вона.

Я прислухався. Спершу — нічого. Лише вітер. А потім… хрускіт гравію. Десь неподалік.

— Може, просто хтось проїжджає дорогою, — сказав я, хоча й сам уже не був упевнений.

Ліана різко схопила мене за руку.

— Ні. Вони зупинилися.

— Хто «вони»?

Вона не відповіла. Лише обережно визирнула з-за стіни.

У темряві між деревами миготіли фари. Машина стояла без руху. Двигун працював тихо, майже нечутно.

Серце почало битися швидше.

— Ти їх знаєш? — тихо спитав я.

— Я не впевнена… — вона ковтнула повітря. — Але ця машина їде за мною від самого мосту.

Я відчув, як напруга стискає плечі.

— Може, збіг?

— Двічі не буває збігів.

Дверцята автомобіля відчинилися.

Одна постать. Потім друга.

Вони не поспішали. Просто повільно рушили стежкою вниз, у наш бік.

Ліана відступила на крок назад.

— Я не хочу, щоб вони мене знайшли, — прошепотіла вона.

— Що ти накоїла?

— Нічого. Саме в цьому і проблема.

Кроки ставали ближчими. Гілки тріщали під ногами незнайомців.

Я озирнувся навколо. Позаду — лише темний берег. Ліворуч — стара човнова станція. Праворуч — густі кущі.

— Якщо вони запитають, — швидко сказала Ліана, — скажи, що ти тут один.

— А ти?

Вона подивилася на мене — вперше без іронії, без сміливості. Просто налякано.

— Я знайду, де сховатися.

І, не чекаючи відповіді, зникла в темряві між кущами.

За кілька секунд перед навісом з’явилися двоє чоловіків.

— Добрий вечір, — сказав один із них спокійним голосом. — Ти тут сам?

Я відчув, як у грудях стискається повітря.

Дощ остаточно стих.

Тиша стала надто гучною.

— Так, — відповів я.

Чоловік уважно подивився мені за спину.

— Дівчину на велосипеді не бачив?

Я зробив паузу.

І зрозумів, що цей день справді вже ніколи не буде звичайним.