Глава 8

ГЛАВА 8

"Слідство починається"

"Правда — як мозаїка.

Кожен уламок нічого не значить.

Разом — все."

Нера прийшла о сьомій — рівно, як і обіцяла.

— Увійдіть.

Нера відкрила двері з підносом у руках. Поставила на стіл біля вікна, роблячи це акуратно без стуку.

Аліна підійшла до столу. Вона принесла сніданок на підносі: хліб, ще теплий, із золотавою скоринкою, масло в глиняній мисочці, і щось в невисокій чашці з кришкою. Аліна підняла кришку і зрозуміла, що то кров.

— Дякую, Неро, — сказала Аліна.

Жінка кивнула і відступила до дверей, із тим виглядом людини, що виконала доручення і чекає, чи є ще побажання.

— Зачекайте хвилину, — сказала Аліна, не підвищуючи тону.

Нера зупинилась.

Аліна взяла шматок хліба роблячи це повільно, без поспіху, і дивилась у вікно, де вечірній двір жив своїм ритмом. Потім промовила, все ще дивлячись у вікно:

— Як давно ви тут служите?

— Двадцять два роки, пані.

— Довго. — Аліна обернулась до неї. — Ви добре знали Есме Велхорн?

Пауза була коротка, але відчутна. Нера дивилась на неї, без виразу страху, закритості. Просто невелика пауза людини, що зважує відповідь.

— Я знала її з народження, — сказала вона нарешті. — Вона виросла в цьому будинку.

— Ви сумуєте за нею.

Це не було питанням.

Нера опустила очі на підлогу, це тривало секунду, не більше, а потім вона підняла.

— Вона була доброю дівчиною, пані. — Голос рівний, але під ним відчувалось щось стиснуте, те, що довго тримають в собі, бо якщо відпустити то стане складніше нести. — Дуже добрю.

Аліна кивнула.

— Я не прийшла сюди, щоб применшити вашу втрату, — сказала вона. — Або виправдати те, чого не можна виправдати. Я тут, бо хочу знати повну правду, а не ту, що написана в офіційному документі. — Вона дивилась на Неру прямо. — Якщо ваша правда про Есме відрізняється від офіційної версії, то я хочу її почути. Якщо ні, я вам віритиму і не питатиму більше.

Нера мовчала.

Аліна не підштовхувала. Просто чекала на її відповідь із тою терплячою увагою, що не тисне, але й не відступає.

— Вона пішла сама, — сказала Нера нарешті, але так тихо ніби боялась звуку власних слів. — Тієї ночі. Я бачила її, було вже пізно, майже після опівніч. Вона йшла по коридору з кімнати... — жінка зупинилась, — не зі своєї кімнати.

Аліна не рухнулась, але всередині щось загострилось, відчулась та особлива увага, що прокидається, коли деталь не збігається з картиною.

— З чиєї кімнати? — запитала вона тихо.

Нера подивилась на неї, і в її погляді вперше з'явилось щось схоже на страх. Не від запитань Аліни, а від чогось іншого. Від того, що ховалось за словами, які вона ще не сказала.

— Я не знаю точно, пані, — відповіла служниця. — Я бачила лише, як вона вийшла. Обличчя її було блідим. Вона не бачила мене і пройшовши мимо, пішла до себе.

— Який вона мала вигляд? — запитала Аліна. — Розкажіть усе, що пам'ятаєте. Будь-яка деталь.

Нера думала, Аліна бачила, як жінка перебирає в пам'яті, намагаючись щось витягти точне з-поміж розмитого.

— Одяг не розірваний, — сказала вона нарешті. — Вона не плакала, очі сухі, але... скляні трохи. Як буває, коли дізнаєшся щось важке і ще не встиг це зрозуміти. — Пауза. — А ще, вона тримала щось у руках. Маленьке. Я не розглядала що саме.

— Добре, — сказала Аліна рівно. — Дякую вам.

Нера кивнула, і пішла швидше, ніж прийшла. Двері зачинились за нею.

Аліна залишилась сама і дивилась на недоїдений хліб і чашку з густою кровю.

"З чужої кімнати."

Ці три слова були як щітка, що розчісує клубок нитей. З чиєї? Батька? Брата Каела? Когось ще?

Вона встала, підійшла до столу, взяла нотатник.

Дописала:

Чия кімната на цьому поверсі? Хто міг зустрічатись з Есме?

Деталь, що не збігалась з картиною: Есме тієї ночі виходила з чужої кімнати. Бліда. Зі скляними очима. Із чимось у руках.

Офіційна версія: Дар'ян і Есме посварились, вона пішла, вранці її знайшли мертвою.

Між цими двома версіями є прогалина. Хоча вона, і не велика, але прогалини ніколи не бувають великими, доки не починаєш копати глибше.

Аліна допила кров, і встала.

Починалась ніч.

Вона пройшлась по кімнаті, думаючи, а потім одягнулась і вийшла в коридор.

Другий поверх будинку Велхорн при світлі ліхтарів виглядав інакше, ніж вчора ввечері більш широкий, без тієї щільності темряви, що буває в глибокій ночі. Довгий коридор із кількома дверима по обидва боки. Вікна через рівні проміжки, такі вузькі, з глибокими підвіконнями, куди міг би сісти дорослий. Килим під ногами мав темно-червоний колір, витертий посередині від років і тисяч кроків.

Аліна пішла коридором, повільно, ніби без будь-якої мети, яку було б видно зовні. Вона просто ходила і дивилась навкруги. Запам'ятовувала: де яка кімната, де сходи, де є і де немає охорони.

Охоронців на другому поверсі зараз не було, або вони були непомітнішими, ніж унизу. Слуги так були: двоє пройшли з відрами, один із стосом білизни, одна жінка протирала вікна в кінці коридору. Вони помічали Аліну, і вона бачила це по тому, як їх очі ковзали в її бік, але ніхто не зупиняв і не питав.

Аліна мала право як офіційна гостя, із запитом і дозволом.

Вона зупинилась біля вікна в кінці коридору і подивилась у двір. Конюх виводив коня сірого кольору. Кінь переступав і хитав головою. Конюх говорив йому щось, Аліна не чула, але бачила по рухах губ, що говорив він, як ті, що розмовляють з тваринами про все.

— Ви загубились?

Вона не обернулась відразу, дозволила собі секунду, щоб не виглядало це так, що ніби злякалась.