***

***

У цілковитій темряви кімната стала іншою.

Не просто темною, а іншою. Тиша тут була густа, жива, наповнена чимось невидимим.

Аліна лежала на ліжку поверх ковдри, не роздягаючись повністю — то була стара звичка в чужих місцях, коли треба бути готовою встати швидко.

Вона дивилась у стелю.

Стеля тут була висока, з ліпниною по краях, де зображалися вигадливі завитки, квіти, геометричні лінії. Колись дитиною, вона бачила в такій ліпнині карти вигаданих країн. Уявляла континенти, гори, ріки.

Зараз просто дивилась. Відстежувала лінії. Одну. Другу. Третю.

Щоб очі мали куди дивитись, а голова не думала про те, про що не хотіла думати.

Вона думала про Каела Велхорна.

Лежала на спині, дивилась у темну стелю і думала.

Не так, як думають про ворога. Не прораховувала удари, не шукала слабкості. Думала інакше, як про задачу, що не розв'язується звичними методами. Як про щось, що не вкладається в готові рамки і тому вимагає нових.

Каел Велхорн не був таким, яким вона його уявляла.

Холодний — так. Це вона бачила відразу. У дворі, коли він вийшов через ворота. Стриманий, закритий, кожен рух під контролем. Обличчя як маска.

Але під цим… щось інше.

Вона відчула це за вечерею, коли він говорив про Есме. У голосі тріщина. Дрібна, ледь помітна, яка була у паузі перед словами. У тому, як він відвів погляд, коли вона сказала ''вона мала свою силу'' Щось живе під кам'яним обличчям. Щось справжнє.

Він Велхорн, — сказав батько перед від'їздом. — Пам'ятай завжди.

Аліна пам'ятала. Руки стиснулись у кулаки під ковдрою, це вийшло автоматично, від думки про батька.

Але пам'ятала й материні слова: ''Дивись справді. Не через те, що тобі сказали''

Аліна перевернулась на бік різко, від чого ковдра зморщилась під нею, і подивилась у вікно. Місяць пробивався крізь штори, тонке срібне лезо на підлозі, гостре й холодне. Вона спеціально не закрила штори щільно. Не хотіла відпочивати в повній темряві в чужому місці. Не тут.

Вона злилась на себе.

Серце стиснулось у грудях, і не від страху, від злості. Тихої. Спрямованої всередину. Гострої.

За що? За те, що думає про нього не як про ворога, не як про перешкоду або союзника, а як про вампіра. Чоловіка, якого хочеться зрозуміти та розгадати і побачити що під маскою. Для неї це було зайвим. Непотрібне і небезпечне. Не тому, що він може використати це проти неї, а в тому, що вона могла використати це проти себе.

Ти тут через Дар'яна, — нагадала вона собі. — Тільки через нього.

Вона стиснула зуби, так міцно, що скроні заболіли. Видихнувши через ніс, повільно, контрольовано. Раз. Два. Три.

Думки заспокоїлись. Перестали кружляти, просто лягли на місце.

Вона закрила очі. Розслабивши щелепи Аліна слухала тишу.

Будинок дихав навколо, він був старий, живий. Десь далеко скрипнула підлога під чиїмось кроком.

Вітер торкнувся вікна, тихий шелест. Потім знову тиша, така густа і присутня.

Аліна майже провалилась у сон.

І тоді почула кроки.

Серце здригнулось у грудях, один удар, різкий.

Не у її кімнаті, а в коридорі, десь за кілька дверей. Хтось йшов не поспішаючи, без мети або з тією метою, що не вимагає швидкості.

Аліна відкрила очі. Дивлячись у темряву стелі, вона не рухалась. Дихання стало тихішим, автоматичним, як завжди, коли треба слухати.

Кроки ставали ближче і ближче. Повільні та рівні. Хтось стояв у коридорі за дверима і не рухався.

Аліна завмерла. Серце билось, і вона чула його. Удар. Пауза. Удар. Трохи швидше, ніж треба.

Тиша, але вже інша, не така порожня, а присутня.

Вона лежала й не дихала. Не охоронець? Вони патрулюють і не зупиняються біля дверей гостей. Служниця? Теж ні, бо стояла глибока ніч, і нема причини. Хто?

Секунда. Дві. Три. Чотири.

Кроки рушили знову — повільно, як до цього. Пішли далі по коридору. Рівно, без поспіху. Зникли десь у глибині будинку.

Аліна видихнула, довго і тихо. Лежала нерухомо ще кілька хвилин і дивилась у стелю. Ритм серця вирівнявся, і дихання теж.

Подивилась у вікно, місяць заховався за хмару, а срібне лезо між шторами згасло і стало темніше. Кімната наповнилась чорнотою.

Вона думала про ті кроки, про їхній ритм та зупинку. Про те як вони зупинились, саме тут біля її дверей, на кілька секунд. Потім пішли.

Чому?

Аліна ловила себе на думці, такій гострій і небажаній.

Вона впізнала б, якби почула ще раз, бо вже знала цю ходу. Знала, як ступає Каел Велхорн.

Серце стиснулось знову. Не від страху, а від злості. На нього? Чи на себе?

На себе. Звичайно, на себе.

Вона заплющила очі так міцно, до білих сполохів під повіками. Стиснула кулаки так що нігті впились у шкіру долоні, і стало так госто і боляче, але це допомогло. Фізичний біль заземлив її.

Це треба припинити. Зараз же припинити!

Аліна взяла себе в руки. Методично і жорстко, вона завжди так робила. І почала складати список справ на завтра, у думках, але чітко, ніби диктувала комусь.

Перше, це побачення з Дар'яном, потім розмова, щоб дізнатись, що він знає, що бачив і що пам'ятає з тієї ночі. Доступ до матеріалів справи, це вже другий етап. Попросити доступ і подивитись, що вони мають як докази, і свідків. Також поговорити з Нерою, зробити це обережно і без тиску. Дізнатися про розпорядок будинку, хто де буває, і коли. І врешті, хтось повинен був бачити Есме останнім. Аліні треба було знати цих людей

Список їй допомагав, і думки перестали кружляти по колу. Зібралися в купу, і стало все конкретно та зрозуміло.

Будинок дихав навколо неї, нічна тиша ставала менш присутньою і більш нейтральною. Аліна відчувала, як тіло важчає та приємна втома після трьох ночей дороги, означала: зараз прийде сон. М'язи розслабились, дихання поглибшало, а сон підбирався все ближче.