***

***

Вечеря була не такою.

Зовсім не такою, як Аліна собі уявляла.

Вона готувалась до парадної зали. До довгого столу з десятками свічок. До Ворена Велхорна на чолі — холодного, контрольованого, що оцінює кожен її рух. До старійшин по боках. До напруги, що ховається під ввічливими фразами і змушує тримати спину пряму.

Натомість Нера відкрила двері і за ними була маленька їдальня. Проста і навіть затишна. Стіл на шість осіб максимум. Кілька свічок. Без зайвого. За столом сидів Каел.

Сам.

Аліна зупинилась на порозі. Ворена не було. Ніяких старійшин теж. Жодного свідка і охорони.

Тільки він.

Він підвівся, коли увійшла Аліна, це був короткий і стриманий рух, що міг розцінюватися лише ввічливістю або звичкою, і вона ще не зрозуміла до кінця, чим є. Він показав на місце навпроти.

Аліна сіла за стіл.

Перша вечеря в домі Велхорн минала майже в тиші.

Аліна сиділа навпроти Каела за столом. Ця їдальня була значно меншою за головну — затишною, розрахованою заледве на шістьох.

Каел змінив одяг, тепер на ньому була темно-синя сорочка, все ще без оздоб, але чистіша, свіжіша, без слідів роботи. Рукави — опущені, застебнуті на зап'ястях. Високий комір, ледь розстебнутий зверху. Він виглядав формальніше, ніж декілька годин назад, але все ще не парадно. Ніби хотів показати повагу до гостя, але не перестаратись.

Аліна теж переодяглась в темно-зелену сукню, просту і без мережив, із довгими рукавами і закритим коміром. Вона рідко носила сукні, віддавала перевагу штанам, коли могла. Але за столом, у чужому домі, де правила для неї ще не зовсім зрозумілі, а сукня була безпечнішим вибором, щоб не викликати зайвих питань. Не даючи приводу для осуду.

Тканина сукні була щільна, темна, та, що не відблискувала при свічках. Вампіри віддавали перевагу матовим тканинам — не з естетики, а з практичності: відблиски у темряві дратували гострі очі.

Волосся Аліна зібрала, вже не так туго, як у дорозі, але акуратно, низький вузол на потилиці, який відкривав шию і показував обличчя повністю нічого не ховаючи.

Свічки горіли рівно. Надворі — вже темно, хоча годинник показував лише сьому.

Сьому вечора — для вампіра це був ранок. Вони прокидались після заходу сонця: влітку близько восьмої, взимку раніше, восени — як зараз — десь між сьомою і пів на восьму. Перша їжа дня, що люди називали сніданком, у вампірів звалась вечерею, бо відбувалась ввечері. Слова "ранок" і "вечір" мали інше значення: ранок — це час після заходу, коли прокидаєшся і починаєш день. Вечір — це час перед світанком, коли закінчуєш справи і йдеш спати.

Вечеря була подвійною — як завжди в змішаних домогосподарствах, де жили і вампіри, і слуги-люди. На столі: м'ясо, хліб, печені овочі — для вигляду і для тих, хто ще міг їсти людську їжу без дискомфорту. Також стояли і келихи з темного скла, непрозорі, із вузьким горлом. Аліна знала, що всередині: кров. Свіжа, від донорської станції в нейтральному місті, що доставляли щовечора, охолоджена до температури, що зберігала смак, але не встигала згорнутись.

Каел пив, невеликими ковтками, без поспіху і не ховаючись, але і не демонструючи. Це було частиною життя, як для людини — вода. Він тримав келих лівою рукою, правою — ніж, хоча м'яса на тарілці майже не торкався. У його віці, вісімдесят вісім, людська їжа вже десятиліттями була для нього чужою. Каел міг проковтнути шматочок заради церемонії, але його тіло визнавало лише кров. Аліна про його вік дізналась із документів.

Вона теж пила з власного келиха хоча менше і повільніше. Аліна народилась вампіром, якій було двадцять сім, якраз вона проходила свій пік: вона ще відчувала смак печеної яловичини, але вже знала, що до свого п’ятдесятиріччя назавжди забуде, що таке апетит до звичайної їжі. Тіло ще переробляло обидва типи їжі: і кров, і звичайну. Це завжди відбувалось поступово: спочатку менше апетиту, потім дискомфорт, а далі тільки кров. Природа забирала одне, залишаючи інше.

Каел не дивився на неї під час їжі лише дивився в тарілку або в простір між ними, де горіли свічки. Але вона відчувала: він помічає все. Як тримає келих. Як п'є з нього. Як кладе виделку.

Вона спостерігала за ним непомітно, боковим зором, тим способом, що не дозволяє спіймати себе на спостереженні. Він пив акуратно, роблячи це не церемонно, а так, як п'ють вампіри, що не думають про те, як виглядають за столом, бо давно засвоїли правила як частину себе. Правою рукою тримав бокал, і вона помітила: перстень на безіменному пальці. Темний метал, без каменю, із вигравіюваним знаком, що вона не розібрала з такої відстані. Знак клану — той самий, що був на чорній печатці листа який вони надіслали їх клану.

Він не дивився на неї постійно. Але поглядав — краєм ока, непомітно між звичайними рухами. Так само, як вона на нього.

Обоє оцінювали.

Вона вирішила почати першою.

— Я хочу поговорити про справу, — промовила Аліна.

— Офіційна розмова буде завтра, — відповів він — не різко, але з тим стримуючим тоном, що вже вживав раніше.

— Я не прошу офіційної розмови. — заперечила вона, прямо поглянувши на нього. — Я прошу розмови між двома спадкоємцями наших кланів, що сидять за одним столом.

Він трохи здивовано подивився на неї.

— Між двома спадкоємцями з двох ворогуючих кланів, — уточнив він.

— Між двома вампірами, — повторила Аліна злегка піднявши підборіддя. — Решта лише контекст, а не визначення.

Щось у його погляді змінилось це був той самий ледь помітний зсув, що вона вже бачила двічі і ще не навчилась розуміти. Він відклав ніж і поставив бокал. Сперся ліктями на стіл, і це був першим неформальним рухом від початку їхнього знайомства.

— Добре, — сказав він схиливши трохи голову на бік. — Говоріть, я слухаю.

— Я хочу побачити матеріали справи, — сказала вона. — Офіційні докази, а також показання свідків. Якщо вони є.