Глава 7

ГЛАВА 7

"Холодний господар"

"Маска, що носиш довго,

стає обличчям.

Обличчя, що ховаєш довго,

стає правдою."

Кімната, куди її привела служниця, знаходилась на другому поверсі — в тій частині будинку, що дивилась на внутрішній двір, а не на дорогу. Аліна відзначила це одразу: вікно на двір, а не на вихід. Не в'язниця, але це було і не випадкове розташування.

Кімната була велика і добре обставлена. Темні дерев'яні меблі, важкі штори глибокого бургундського кольору, ліжко з масивним узголів'ям. Усе якісне і дороге. Але холодне. Так буває в кімнатах, де ніхто не живе, тому, що немає особистих речей, немає слідів життя. Просто простір. Гостьова кімната. Для  тих, кого приймають у дім — але тримають на відстані.

Вікно було зі спеціальними віконницями — товстими, дерев'яними, з внутрішнім шаром металу. Аліна впізнала конструкцію: денні віконниці, що використовували в кімнатах, де вампіри могли спати. Вони не просто затемнювали, а блокували повністю, не залишаючи жодної щілини, де могло б прослизнути світло. Закриті, вони робили кімнату абсолютно темною навіть опівдні, коли сонце стояло в зеніті.

Зараз, вночі, вони були відчинені, бо надворі темно і небезпеки немає. Але вранці, перед сном, Аліна мала їх зачинити. Це був інстинкт, вироблений з дитинства: перед тим, як лягти — закрити світло. Навіть якщо вікна виходять на північ, навіть якщо сонце не потрапляє прямо все одно потрібно закрити. Бо одна помилка, одне забуте незачинене вікно — і прокидаєшся від болю, від почервоніння шкіри, від того відчуття горіння, що змушує стрибнути з ліжка і кинутись у тінь.

Діти-вампіри вчились цьому рано. Дорослі робили автоматично.

Якщо потрапляли до чужого будинку завжди перевіряли двічі.

Аліна поставила сумку і обійшла кімнату — спокійно і методично, оцінюючи простір.

Вікно відчиняється всередину, засув справний. Двері мають замок, але тільки з боку коридору — зсередини вона не зможе зачинитись. Вона провела рукою по дереву: гладке, старе, без щілин. Камін не запалений, але дрова складені поруч. На столі лежали дві товсті свічки.

Служниця стояла в дверях — нерухома, терпляча. Руки складені, спина пряма. Могла б стояти так годину чи дві. Скільки скажуть.

— Як вас звати? — запитала Аліна, обертаючись до неї.

Жінка здригнулась. Моргнула — ніби не зрозуміла питання.

— Н… Нера, пані.

— Нера. — Аліна підійшла на крок ближче і подивилась на неї прямо. — Я буду тут кілька днів. Якщо мені щось знадобиться, буду звертатись до вас.

— Звичайно, пані. — Автоматична відповідь.

Аліна не відійшла.

— І ще, — сказала вона тихо, — я не вимагатиму від вас нічого, що поставить вас у незручне становище перед господарями. Ви можете говорити мені те, що вважаєте за потрібне, і мовчати про решту. Я не збираюсь вас використовувати.

Пауза.

Нера подивилась на неї — і в погляді щось змінилось. Здивування. Обережність. Потім — оцінка. Вона трохи розслабила плечі.

— Дякую, пані, — сказала вона, і голос звучав інакше, тепліше. — Вечеря через сорок хвилин. Я прийду за вами.

Нера вийшла. Двері зачинились м'яко.

Аліна залишилась сама і дозволила собі видихнути — повільно, до кінця — той перший видих після тривалого часу, коли тримаєшся до останнього. Потім умилась холодною водою з миски, що стояла на туалетному столику, і ця холодна вода була найкращою річчю за останні кілька годин. Вона вмила обличчя двічі, провела мокрими руками по скронях і потилиці, дивлячись на себе в дзеркало.

Темно-сірі очі в дзеркалі виглядали втомленими — запалими після трьох ночей дороги. Але не виснаженими. Втома і виснаження зовсім різні речі. Вона знала це. Тіло може бути втомленим, але дух — ні. Поки є причина стояти на ногах.

Причина була.

Аліна розплела волосся і воно впало на плечі, темне, трохи хвилясте від довгого перебування у вузлі, потім зібрала знову. Акуратно, але без старанності. Не для того, щоб справляти враження — просто щоб не заважало.

Діставши нотатник вона поклала його на стіл, і декілька секунд дивилась на нього.

Потім взяла олівець і написала одне речення — не для плану, і аналізу, просто думку, що прийшла до неї сама:

Будинок знає більше, ніж говорять в ньому.

Поклавши олівець, Аліна, вставши, пройшла до вікна.

Внутрішній двір був освітлений ліхтарями — жовті кола світла на темній бруківці. Двоє охоронців патрулювали. Вона відстежила їхній маршрут, помітила де вони зустрічаються і де розходяться. Не тому що планувала щось. Просто звичка. Мозок збирав інформацію автоматично — завжди і скрізь. Вона давно перестала з цим боротись.

Краєм зору вона помітила рух на рівні першого поверху — скляні двері вели на вузьку тераску, що виходила у двір. Там стояв хтось.

Каел Велхорн.

Він стояв боком до неї — дивився кудись у темний кут двору, де нічого особливого не було. Руки в кишенях, плечі рівні, але не напружені. Просто стояв і думав про щось наодинці з собою. У цій тихій нерухомості він виглядав зовсім інакше, ніж у дворі під час зустрічі.

У дворі — закритий, кожен рух під контролем. Тут — просто чоловік, що стоїть сам і думає.

Аліна завмерла. Потім відступила від вікна — повільно, обережно, щоб підлога не скрипнула. Серце билося трохи швидше, ніж мало б. Не від сорому — вона не соромилася того, що дивилася. Просто це був його момент. Приватний і не для чужих очей.

Вона відвернулася. Деякі речі не стають твоїми тільки від того, що ти їх побачила. Відійшовши від вікна, Аліна сіла на край ліжка.

Будинок дихав навколо неї — по-своєму, зі своїм ритмом. Десь у глибині будівлі чулися голоси, приглушені відстанню. Пролунали кроки — рівні й незнайомі. Десь залягла тиша, що була не порожньою, а заповненою.