Глава 6

ГЛАВА 6

"Дорога до вовчого лігва"

"Ворог відомий — не найстрашніший.

Найстрашніший той,

хто стане ворогом завтра."

Аліна виїхала о восьмій вечора — стандартний час для подорожей. Вампіри рухались вночі: дороги були безпечнішими в темряві, а денні години проводили всередині. Вона одяглась для дороги — практично, без зайвого. Темна куртка з товстого сукна, майже чорна, з високим коміром, що захищав шию від нічного вітру і, якщо треба, від випадкового ранкового світла. Під нею — темно-сіра сорочка, проста, без мережив і прикрас, що були модними серед жінок її статусу. Штани — теж темні, міцні, пошиті для їзди верхи. Деякі жінки-вампіри все ще носили сукні навіть у подорожі, але Аліна ніколи не розуміла цього: сукня на коні — незручна і небезпечна. Штани — практичніші.

Чоботи — високі, до коліна, темна шкіра з товстою підошвою, яка могла витримати багато миль.

На пояс вона прикріпила невеликий ніж у піхвах. Не для бою, а для побуту. Але якщо треба — підійде і для бою.

Волосся зібрала — не розпущене, а в низький тугий вузол на потилиці, щоб не заважало їзді і не лізло в обличчя.

Мати неодноразово колись говорила їй: "Ти одягаєшся, ніби йдеш на вуличні розбірки, а не на світське." Аліна відповідала: "Бо я не йду на світське."

І це була правда тоді, а тепер все стало по-іншому.

Вампіри спали, якщо могли. Працювали при свічках у безвіконних кімнатах, якщо не могли. Чекали заходу сонця, як люди чекали світанку.

Батько ще не лягав — він завжди йшов пізно, ближче до світанку, працював до останнього. Аліна виїхала ще до того, як він міг вийти з кабінету вирішивши з нею ще раз поговорити. Бо коли батько говорить — складно не слухати. З матір'ю вона зустрілась на кухні о шостій з вже зібраними припасами в дорогу — щось загорнуте в тканину і перев'язане мотузкою, пляшка з настоянкою від холоду і кров'ю. Все було зібране так акуратно і продумано, що Аліна зрозуміла: мати не спала цього дня. Якщо і відпочивала то мало. Нічого не сказавши — просто поклала все в сумку і відступила.

Батько вийшов на двір, коли Аліна вже сиділа на коні — вороний, сильний, звичний до довгого шляху, що дістався їй у спадок від старшого дядька і якому вона ще не дала імені, бо це здавалось зайвим. Рей Ейвор стояв на верхніх двох сходинках від входу — прямо, із руками, складеними за спиною, і дивився на неї.

Він нічого не говорив. Вона теж.

Але коли Аліна вже рушила крізь ворота, він сказав — негучно, в спину:

— Аліно.

Вона зупинила коня. Не обернулась — просто зупинилась і слухала, що батько скаже.

— Будь обережна з тим, що говориш вголос. І з тим, про що мовчиш. — Пауза. — Там розуміють і те, і інше.

Аліна рушила далі.

Велан проводжав її тими самими вулицями, якими вона ходила все своє свідоме життя — вузькі провулки, бруківка, що пам'ятала тисячі кроків, старий фонтан на площі. Вона проїхала повз нього, і не відводячи погляду, і не зупиняясь рушила далі. Дивилась прямо, бо якщо починаєш відводити погляд від речей, які роблять боляче, зрештою перестаєш дивитися на них взагалі.

На виїзді з міста вона обернулась — один раз, коротко. Велан стояв за нею темною купою будинків під хмарним небом. Вона не знала, коли повернеться. Чи повернеться взагалі?

Дорога на схід відкрилась за містом.

Аліна любила дорогу — в тому специфічному способі, в якому обожнюють речі, що не дають комфорту, але дають ясність. У дорозі не було зайвого: тільки рух та земля під копитами, і те, що попереду. Усе, що залишилось позаду — нехай залишиться там. Лише вперед — те, до чого їдеш. Ця простота завжди допомагала думати.

Вампірський світ, в якому вона жила, був поділений не за географічними кордонами — принаймні, не тільки. Клани займали території — міста, маєтки, і навіть цілі регіони — але між ними існували нейтральні зони, що не належали нікому і водночас — всім. Там торгували, домовлялись, вирішували спірні питання і просто жили ті, хто з якоїсь причини не хотів або не міг прив'язатись до одного з клану. Нейтральні зони мали свої закони — прості і суворі: ніхто не мав права затримувати мандрівника без доведеної причини, і ніхто не мав права використовувати силу клану проти окремої людини на нейтральній землі. Ці закони порушували — але рідко і обережно, бо ціна порушення могла бути вищою за будь-яку вигоду.

Аліна знала ці закони напам'ять. Вона знала маршрут через нейтральні зони шлях був безпечніший, але довший на пів дня, але такий, де її не могли зупинити офіційно. Вона знала, де зупинитись на ніч — є кілька постоялих дворів на нейтральній землі, що тримали нейтралітет так само серйозно, як сама зона.

Вона склала план подорожі ще вчора вночі — поки думки рухались прямо, а не по колу.

Перше: офіційна аудієнція, що вже їхала листом уперед яку відправила ще минулої ночі, через нейтрального вісника. Клан Велхорн мав відповісти і мав прийняти, бо закон зобов'язував. Відмовити офіційно означало порушити міжклановий кодекс, а цього вони не могли собі дозволити, особливо якщо справа мала дійти до верховного суду.

Друге: побачення з братом — як родич обвинуваченого вона мала на це право. Незаперечне, зафіксоване в кодексі трьома різними формулюваннями.

Третє: доступ до матеріалів справи — принаймні до офіційної частини. Подивитися, що вони мають і знайти прогалини.

Четверте — і це Аліна не записувала у свій нотатник, бо деякі плани живуть тільки всередині і губляться, коли їх виносять назовні. Вона знайде правду і не ту, що написана в їхньому обвинуваченні, а справжню.

Вона збиралась діяти: раціонально, холодно і стратегічно.

Аліна повторювала це собі, поки кінь ніс її вперед під осіннім небом, і ці слова тримали форму — давали їй опору, якусь конструкцію, за яку можна триматись.