***

***

Збори, після того, як пішла Аліна, тривали ще дві години.

Вона не повернулась до них. Замість цього пішла до своєї кімнати і почала збирати речі — методично, без поспіху, як вампірка, що виконує знайоме завдання. Аліна не думала в цей момент, а якщо і думала, то на тому рівні, де думки вже перетворились на рішення і тому не потребують додаткового обдумування.

Темна сумка з міцної шкіри. Практичний одяг — нічого зайвого, того, що обмежить її рух або привертатиме увагу. Гроші — частину власних заощаджень, що зберігались у маленькій скриньці під підлогою в кутку, та сама скринька, в яку вона почала відкладати ще в підлітковому віці з тієї самої незрозумілої тоді причини, що потім виявилась просто інстинктом незалежності. Нотатник і кілька олівців. Маленький ніж у піхвах — не зброя в звичному розумінні, просто розумна обережність для жінки, що подорожує сама.

Склавши все до сумки вона зв'язала і поставила під ліжко.

Потім сіла за стіл і почала писати — це був офіційний запит про аудієнцію до клану Велхорн. Документ, що за міжклановими законами зобов'язував господарів надати родичу обвинуваченого право на відвідування і участь у попередньому слуханні. Аліна знала цей закон — не тому що вивчала спеціально, а тому що читала багато і пам'ятала деталі, що могли знадобитись.

Ось зараз знадобились.

Писала чітко, правильними формулюваннями, без емоцій у тексті — офіційні документи не мають любити чи ненавидіти, вони мають бути незаперечними. Коли закінчила писати, Аліна ще раз перечитала, і поставила підпис: Аліна Ейвор, за правом родинного зв'язку першого ступеня з обвинуваченим.

Склавши лист, вона поклала його осторонь вирішивши відправити завтра, раніше ніж батько встигне втрутитись.

Несподівано у двері постукали.

Вона впізнала стукіт — три удари, середньої сили, з тією паузою між другим і третім, що була виключно батьківською звичкою.

— Увійди, я не занята, — відповіла вона.

Рей Ейвор відчинив двері і зайшов. Зупинившись посередині кімнати — не сів, не підійшов до вікна, просто стояв. Подивився на сумку під ліжком — вона не ховала її — потім на Аліну.

Він мовчав.

Аліна теж нічого не говорила і чекала. Вона навчилась у нього цьому — терпінню в мовчанні, умінню не заповнювати тишу першим словом тільки тому, що тиша незручна.

— Бачу, ти вже все для себе вирішила, — сказав він нарешті.

— Так, — підтвердила Аліна дивлячись на сумку.

— Я можу тебе зупинити.

— Так можеш, — погодилась вона. — Але не зробиш.

Він дивився на неї. В очах — щось складне, що вона не повністю могла розібрати. Частина цього була тим, що вона впізнала коли він був в саду — страхом. Але інша частина — чимось, схожим на визнання. Ніби він дивився на неї і побачив щось, що не хотів бачити, але вже не міг робити вигляд, що ніби не помічає.

— Велхорни не такі прості, якими здаються на перший погляд, — зробив він застереження.

— Буду знати, батьку.

— Ти не знаєш і половини того, що знаю я.

— Тоді розкажи мені половину, щоб я зрозуміла і знала, — сказала вона — рівно, без докору.

Пауза була довгою. Він дивився кудись повз неї — не у вікно, просто в простір між ними.

— Ворен Велхорн, — почав він нарешті. — Він голова клану, вампір, що не відпускає того, що вважає своїм. І який думає на кілька кроків вперед. Якщо він написав нам цього листа — він уже знав, що буде далі. Він завжди знає.

— Що між вами сталося? — запитала Аліна, подивившись на батька. — Я хочу почути справжню причину.

Знову пауза.

— Це не важливо зараз.

— Тату. — Вона дивилась на нього прямо. — Якщо я туди їду — я маю право знати правду.

Він подивився на неї. Довго. Ніби зважувався на щось — не її запит, на більше. Потім пройшов до крісла біля вікна і сів — важко, ніби раптом втомився.

— Двадцять три роки тому, — почав він, — між нашими кланами була угода. Ділова — поставки, торгівля, кілька спільних інтересів на нейтральних територіях. Нічого особливого. — Він зупинився. — Ворен порушив умови. Забрав те, що за договором належало нам. Він це зробив не відкрито — тихо, через посередників, із такою кількістю шарів між собою і фактом, що довести було майже неможливо. Майже.

Аліна слухала батька не перебиваючи.

— Я довів, — сказав батько. — Пред'явив верховному суду. Суд визнав порушення і зобов'язав Велхорнів виплатити компенсацію. — Коротка пауза. — Ворен виплатив її до останньої копійки, у встановлений строк. І з того дня між нами — ось це.

Він не вказав жестом. Просто дивився у вікно говорячи про це. Але вона розуміла, що було ще дещо про що батько не хотів говорити.

— Він не простив, що програв? — запитала вона.

— Ворен ніколи не програє, — відповів батько. — Він відкладає і чекає. — Рей подивився на Аліну з тим виразом, що вона бачила коли він читав листа — тією сірістю під поверхнею. — Я всі ці роки думав, що він чекає нагоди зробити те саме знову — взяти щось і прикрити сліди. Але тепер... — Він замовк.

— Тепер ти думаєш, що він чекав нагоди іншого роду, — сказала Аліна тихо, і це було не питання, а твердження.

Батько не відповів.

Але цього їй не було потрібно.

Аліна сиділа й відчувала, як усе складається інакше — не нові факти, а нові відстані між вже відомою інформацією. Ворен Велхорн, що програв двадцять три роки тому і не забув. Дар'ян, що закохався в дівчину з тієї сім'ї, а тепер під вартою і обвинуваченний у смерті Есме.

Вона ще не знала, що саме сталось на справді, але відчула — тихо і впевнено, як відчувають те, що не вимагає доказів, бо живе глибше за логіку, — що тут є щось більше, ніж просто злочин. Тут є чиясь воля і план.

І кому він вигідний — вже не було питанням.

— Я все одно їду, — впевнено повторила вона.

Батько кивнув один раз і повільно.