Глава 5

ГЛАВА 5

"Звістка, що розриває"

"Лист може вбити швидше за ніж.

Слово — глибше за рану.

Правда — остаточніше за смерть."

Новина про арешт Дар'яна розійшлась по клану до світанку.

Аліна не знала, хто розніс — може, вісник говорив із кимось на виході, або, хтось із охоронців чув розмову в коридорі. В кланах інформація мала здатність текти крізь щілини, яких не помічаєш, — не зловмисно, просто за природою замкнених спільнот, де всі знають усіх і мовчання само по собі говорить достатньо.

До півночі прийшов дядько Корен — старший брат батька, важкий за характером вампір із густими бровами і звичкою говорити так, ніби кожне його слово вже вирішило питання ще до того, як він його закінчив. За ним прибула до будинку Велла, двоюрідна сестра батька, тонкої статури вампірка з вічно піджатими губами і поглядом, що ніби вона завжди знає, як треба було зробити, і завжди ця правильна версія відрізняється від тієї, що була обрана. Потім переступили поріг дому старійшини, що формально не мали влади в родинних питаннях, але традиційно мали голос у всьому.

Вони зібрались всі разом у вітальні — тій самій, де дев'ять ночей тому стояла Есме Велхорн і де зараз усе виглядало незмінним, але відчувалось інакшим.

Аліна сіла в кутку кімнати — не демонстративно, просто там, де могла бачити всіх і де ніхто особливо не звертав уваги. Це теж було звичкою — зайняти правильне місце до того, як почнеться, бо потім буде переміщатись складніше.

Батько стояв у центрі кімнати. Прямий, зібраний, із тим обличчям, яке Аліна вже вміла читати як текст: кожен м'яз контрольований, жодного зайвого руху, погляд рівний і важкий. Він вже вирішив щось про себе — вона бачила це по тому, як він стояв. Але ще не сказав вголос.

— Ситуація ясна, — почав Корен, навіть не чекаючи, поки всі займуть свої міста. — Хлопець вліз туди, куди не слід. І тепер ми маємо справу з наслідками.

— Ми не знаємо, що сталося на справді, — відповіла мати.

Корен подивився на неї з тим виразом на обличчі, що Аліна терпіти не могла — трохи здивованим, поблажливим, ніби Елара сказала щось мило наївне.

— Еларо, нам прислали офіційне звинувачення з печаткою. Це досить ясно.

— Звинувачення — не вирок, — нестримавшись промовила Аліна відчуваючи роздратування.

Її голос звучав рівно. Вона не підвищувала тону — просто сказала, чітко і без вступу.

Корен повернувся до неї. Подивився — не вороже, але з тим відчутним здивуванням, що буває, коли людина заговорила не в свою чергу.

— Аліно?!..

— Звинувачення — не вирок, — повторила вона так само. — Це різні речі. Юридично і фактично.

Корен відкрив рота, щоб поставити її на місце, але потім закрив перевівши погляд на Рея.

Батько мовчав.

— Питання не в термінах, — вступила Велла. Її голос був тонким і точним, як голка. — Питання в тому, що клан Ейвор зараз поставлений під удар через необачність одного хлопця, що не міг…

— Це мій брат, і ваш племінник, — нагадала Аліна не давши їй договорити.

— Я знаю, хто це.

— Тоді говоріть про нього як про члена родини, а не як про помилку в балансовому звіті, — продовжила Аліна бо це її так вибісило.

Тиша.

Не довга — лише кілька секунд. Але в ній жило щось, що Аліна відчула по тому, як Велла притиснула губи ще щільніше, а Корен кашлянув у кулак. Мати дивилась на Аліну з чимось складним у погляді — не осудом, а з тим виразом, що буває, коли робила щось, що хотіла зробити сама, але не наважилася.

— Питання, — продовжив Корен, змінивши тон на більш діловий, — в тому, що нам робити? Хоча, є кілька варіантів.

І він почав їх перелічувати.

Аліна слухала — і з кожним словом яке він говорив, відчувала, як всередині щось холоднішає. Не від злості — від розуміння того, що Дар'ян не потрібен клану. Вона слухала, як вони обговорюють Дар'яна так, ніби він був умовою задачі, а не член родини який в полоні. Слухала варіанти — дипломатичні листи, переговори через нейтральних посередників, звернення до третіх кланів — і бачила в кожному з них одну спільну рису: час. Всі варіанти потребували часу. Тижнів. Місяців.

Але його у них не було часу.

А лист говорив, що термін не визначений, але й не нескінченний.

Їй набридло, і Аліна запитала:

— Ніхто не збирається їхати до них?

Пауза.

Корен подивився на неї знову — цього разу інакше, ніби вона сказала нісенітницю.

— Аліно, розумієш це не…

— Хтось збирається особисто їхати до клану Велхорн і вимагати побачення з Дар'яном? — повторила вона. — Так чи ні?

Мовчання всіх присутніх у кімнаті сказало їй все.

Вона обвела поглядом кожного — Корена, Веллу, старійшин, матір, батька. Шукала в когось із них те, що хотіла — рішучість. Готовність захистити своїх. Навіть просто намір, щось зробити.

Батько дивився у підлогу.

Аліна більше не могла сидіти в одному приміщенні з цими боягузами, і вона встала.

Не різко — спокійно, так само, як сиділа. Поправила рукав. Подивилась на кімнату ще раз.

— Добре, — сказала вона. — Надсилайте листи.

Аліна вийшла.

Не встигла вона дійти до сходів, як почула у себе в голові:

— Аліно.

Батько. Вона зупинилась, але не обернулась.

— Не їдь туди, — сказав він тихо. — Прошу.

Вона обернулась і подивилась на нього. На його обличчя, що тримало все під контролем. На руки, стиснутих за спиною. На очі, в яких жив страх — той самий, що вона бачила дев'ять ночей тому.

— Тату, — сказала вона рівно. — Якщо ти не їдеш — я маю їхати.

Вона пішла, не чекаючи відповіді.

Вже у коридорі, за зачиненими дверима, вона зупинилась і сперлась спиною на стіну. Кам'яна прохолода крізь тканину — приземлена, конкретна. Вона дивилась у протилежну стіну і думала лише одне: скільки часу вона ще може собі дозволити чекати.