***

***

Він прийшов через годину, як тільки зайшло сонце, як і сказав.

Аліна чула, як він відчиняє двері своєї кімнати — знайомий скрип петлі, яку давно треба було змастити і яку ніхто так і не змастив. Чула, як пересуваються речі, як відкривається і закривається шафа. Вона не вийшла до нього одразу — дала йому час. Потім почула його кроки до сходів і вийшла в коридор.

Він стояв із невеликою сумкою — темною, практичною, із тих, що беруть, коли не планують довгої дороги, але і не впевнені в короткій подорожі. Побачив її. Зупинився.

Вони дивились одне на одного секунду — мовчки.

Потім він зробив крок і обійняв її. Міцно — так, як обіймають, коли не хочуть відпускати, але мають зробити це.

Аліна відчула ці обійми — його тепло, запах звичного одеколону, твердість плеча під щокою — і стиснула зуби. Не від болю. Від того, що не дозволяла собі проявляти емоції.

— Алі, — сказав він тихо.

— Знаю, — відповіла вона. Голос рівний. — Йди, якщо так треба.

Він відступив. Подивився на неї — довго, з тим виразом, що говорив більше, ніж він збирався.

— Я напишу тобі, як тільки десь осяду, — сказав Дар'ян.

— Добре. Чекатиму.

— Ти не…

— Дар'яне. — Вона поклала руку на його плече — один раз, коротко. — Іди.

Він іще раз поглянув на неї. Кивнув.

Пішов вниз сходами. Аліна стояла і слухала кожен крок — до першого поверху, по коридору, через вітальню, до дверей. Звук замка. Скрип. Тиша.

Вона стояла нерухомо ще якусь хвилину.

Потім розвернулась і пішла займатись справами — бо більше нічого не залишалось, а пустка без заняття стає більшою за себе, якщо її не заповнити рутиною.

Минали дні і ночі.

Імені Дар'яна ніхто не вимовляв уголос — в цьому домі воно стало тим, чого не торкаються, як торкаються обпеченого місця: знають, що є, обходять, не нагадують. Батько з'являвся за столом вчасно, говорив по справі, читав кореспонденцію. Мати підтримувала порядок дому, говорила з економкою, вечорами вишивала або читала. Все виглядало як завжди.

Але стілець навпроти Аліни за столом стояв порожнім.

Ніхто його не прибирав. Ніхто нічого не говорив про це. Просто — порожній стілець, як незадане питання, що висить у повітрі кожного разу, коли всі сідають.

Аліна їла і дивилась на пустий стілець іноді — швидко, непомітно. Потім відводила погляд.

На п'яту ніч вона зайшла до бібліотеки після того, як батько пішов на зустріч із союзниками. Вона знала, де він тримав архіви — не таємні, просто ті, до яких не заглядали щодня. Старі договори, записи про інші клани, кореспонденція за роки. Вона знала цю бібліотеку як власну кімнату — кожну полицю, кожну папку.

Сіла за великий стіл. Відкрила перший архів.

Починала шукати інформацію не про Велхорнів напряму — занадто помітно, якщо хтось зайде. Починала з загальної мапи кланів, із хронік стосунків між ними. Гортала сторінки і читала — уважно, зупиняючись на деталях, що видавались незначними, але могли бути частиною більшого. Дати. Імена. Угоди. Розриви угод.

Велхорни з'являлись у хроніках — звичайно. Давній клан, один із старіших у цьому краї. Репутація — неоднозначна: одні записи говорили про них як про партнерів надійних, інші — стриманіше, з тією дипломатичною розмитістю, що зазвичай приховує щось конкретне.

Аліна перегорнула кілька записів. Зупинилась.

Ось — дата, двадцять три роки тому. Запис коротий, майже нотатка на полях: "Угода між кланами Е. і В. — розірвана. Причина — порушення умов. Докладніше — окремий пакет."

Е. і В. Ейвори і Велхорни.

Вона знала, що окремий пакет документів існував — відчула це по тому, як речення обривалось. Але де він знаходиться — не знала. Батько мав свої особисті секретні архіви, до яких не запрошував.

Аліна сиділа й дивилась на коротий запис. Двадцять три роки. Аліна народилась через рік після цього. Дар'ян — через три.

Порушення умов.

Але хто порушив? Запис не говорив. А там, де не говорять — завжди є причина.

Вона гортала далі й знаходила ще: окремі згадки, коротке, уривчасте. Досить, щоб скласти контури, але не досить, щоб побачити всю картину разом. Ейвори і Велхорни колись були — не союзниками, але в нейтральних відносинах. Навіть угода. Потім — щось трапилось. Розрив. Тиша в документах, що говорила голосніше за слова. І далі — та сама реакція батька на ім'я, та сама напруга у стінах дому.

Але чому?

Аліна закрила папки й поклала їх на місце. Вийшла з бібліотеки так само тихо, як увійшла до неї.

Ішла по коридору й думала про те, що версія, яку вона знала — неповна. Чи неправильна? Цього Аліна ще не могла сказати. Але неповна — точно.

А в неповних версіях живуть ті помилки, що здаються правдою занадто довго.