Глава 3

ГЛАВА 3
"Її ім'я — Велхорн"

"Коли входиш до дому ворога,

залиш зброю за порогом.

Але не обережність."

Наступної ночі нічого не змінилось — і це було найгірше.

Аліна сиділа за тим самим столом, батько читав ту саму кореспонденцію, мати наповнювала чашки з тієї самої кераміки. Дар'ян прийшов вчасно — вперше за кілька тижнів — і це теж нічого не казало і водночас говорило все. Він їв мовчки. Не жартував. Не жестикулював. Сидів із тією тихою зосередженістю чоловіка, що прийняв рішення і тепер несе його, як камінь у кулаці — стиснуто, непомітно, і відпускати не збирається.

Батько не дивився на нього. Або дивився — але так, ніби той не сидів за столом. Ніби крісло навпроти було порожнє.

Аліна пила каву — гарячу, занадто міцну, таку, від якої трохи пекло в горлі — і спостерігала за обома одночасно. Вона навчилась це робити ще дитиною: дивитись в один бік, бачити інший. Це не було підступністю — просто способом виживання в домі, де найважливіші речі відбувались у проміжках між словами.

Після їжі Дар'ян підійшов до неї в коридорі.

— Вона прийде сьогодні, — сказав він тихо. — Після півночі. Я вже написав їй.

Аліна подивилась на брата. Він виглядав зібрано зовні, але очі говорили зворотнє. Підсвідомо він чогось боявся.

— Батько погодився?

— Батько не заперечив. — Коротка пауза. — Це не те саме, що погодитись. Але це те, що є. Алі, чому так?

Вона могла б сказати кілька речей. Могла б попередити, що між "не заперечив" і "прийняв" — прірва. Що батько не з тих людей, хто змінює думку через факт присутності. Що сьогодні все може бути дуже погано.

Натомість вона сказала:

— Скажи мені, коли виходитимеш їй назустріч. Я буду в домі.

Дар'ян кивнув. В очах з'явилась вдячність і щось крихке, що він не хотів показувати, але не міг сховати достатньо глибоко.

Він пішов. Аліна залишилась стояти у коридорі і відчула, як ніч розпрямилася перед нею — довга, напружена, схожа на нитку, натягнуту між двома точками. Від ночі до світанку. Від тепер до того, що буде.

Вона займалась справами механічно — руки робили звичне, голова була в іншому. Перевіряла рахунки і думала про те якими були очі батька за столом. Говорила з економкою і думала про крихке в погляді Дар'яна. Переписувала лист і думала про дівчину з рудим волоссям, що сміялась біля старого фонтану так, ніби весь світ міг зачекати.

Перед північчю Аліна зайшла до кухні і сказала, що буде гість.

Кухарка запитала — хто?

— Подруга брата, — сказала Аліна.

Неправда — не через прізвище, а через слово "подруга," яке було занадто дрібним для того, що насправді стояло за цим візитом. Але точніших слів вона не знайшла, і час був не той, щоб шукати.

Трохи пізніше вона побачила як батько пішов до саду — він сидів на кам'яній лавці біля старого каштана і нічого не робив. Просто сидів. Аліна зупинилась у дверях і дивилась на нього крізь скло — на сиві скроні, на пряму спину, на руки, складені на колінах із тою нерухомістю, що йому давалась природно. Він не виглядав злим. Не виглядав схвильованим.

Він виглядав вампіром, що прийшов до якогось внутрішнього рубежу і стоїть перед ним — ще не зробивши кроку ні в той, ні в інший бік.

Аліна не вийшла до нього.

Коли Аліна була у себе в кімнаті, думаючи, що одягти сьогодні на зустріч. Мати зайшла до неї в кімнату без стуку — рідкісна річ, що відразу говорила про важливість — і сіла на крісло біля вікна. Деякий час вона мовчала, дивлячись на свої руки.

Продовжуючи обирати між чорною і зеленою сорочкою, Аліна краєм ока спостерігала за матір'ю чекаючи коли вона заговорить.

— Ти знала? — запитала вона нарешті.

— Підозрювала, — відповіла Аліна чесно.

Елара кивнула — без осуду, просто беручи до відома.

— Вона справді... — мати зупинилась, підбираючи слово, — значуща для нього? Так що готовий піти проти правил?

Поклавши на ліжко обидві сорочки, Аліна сіла. Вона згадала дівчину біля фонтану. Той сміх. Той погляд, коли Дар'ян підійшов.

— Так, — відповіла вона.

Мати знову замовчала. В мовчанні жило щось важке і ніжне одночасно — та особлива суміш, що буває в матерів, коли вони розуміють, що дитина вже прийняла рішення, і вибір тепер не між "дозволити чи ні," а між тим "бути поруч або проти."

— Твій батько, — почала Елара. — Він цього не прийме.

— Мамо, — сказала Аліна м'яко. — Я знаю.

Більше вони не говорили. Мати піднялась, поправила на столі книги — механічно, без мети — і вийшла.

Аліна сиділа й дивилась у вікно, де сад огорнула ніч, а небо над каштанами — темне і хмарне.

Нитка між ніччю і світанком натягнулась до останнього.