Глава 2

ГЛАВА 2

"Кохання без дозволу"

"Найнебезпечніша любов —

та, що не питає дозволу."

Розмова з Дар'яном не давала їй спокою.

Наступної ночі Аліна пішла за братом.

Не тому що не довіряла йому — довіряла, завжди. Але звичка захищати існувала раніше за будь-які рішення і не питала дозволу на вхід. Вона просто була — як дихання, як рефлекс, що спрацьовував раніше, ніж встигала підключитись думка.

Дар'ян пішов після півночі, коли батько був зайнятий зустріччю, а мати — у своїй частині будинку. Він не ховався, але й не оголошував — просто взяв куртку, накинув її через плече і вийшов із тим виглядом вампіра, що йде просто прогулятися. Аліна знала цей вигляд. Вона дала йому десять хвилин і пішла слідом.

Велан у цей час ночі був наполовину порожній. Торговці вже прибрали свій найяскравіший крам під навіси — чекаючи ранку, щоб знову відкритися для торгівлі. Кілька перехожих у довгому одязі. У такий час ходили лише вампіри, або ті, хто хотів підзаробити грошей. Кіт на підвіконні першого поверху, що дивився на Аліну з тим виразом, ніби знав щось і не збирався ділитись. Запах каміння, що нагрівалось за день, і десь здалеку — кориця з якоїсь крамниці.

Вона тримала відстань — достатню, щоб не бути поміченою, недостатню, щоб втратити брата з виду. Дар'ян ішов через ринкову площу, потім звернув вліво, у вузький провулок між старими будівлями, де кам'яні стіни майже змикалися над головою і небо лишалось вузькою сірою смужкою зверху.

Аліна знала цей провулок. Він виводив до невеличкого скверу, де стояв старий фонтан — давно не робочий, але красивий тим тихим зів'ялим способом, яким буває красивим усе занедбане, але не зруйноване.

Дар'ян зупинився біля фонтану.

Аліна відступила в тінь арки — природно, без поспіху — і звідти побачила.

Дівчина вже чекала його.

Вона сиділа на краю фонтану — одна нога підтягнута під себе, друга вільно звисала, носком черевика малюючи якийсь неіснуючий візерунок у повітрі. Руде волосся — живе, справжнє, не рівне і не вкладене, а те, що просто росте як хоче — горіло навіть у світлі місяця. Зелені очі підняла на Дар'яна, ще до того, як він відкрив рота, і обличчя її змінилось — не різко, не театрально, а по-справжньому, тим тихим і неконтрольованим способом, що неможливо зіграти.

Вона зраділа їхній зустрічі. Просто і повністю.

Дар'ян підійшов, нахилившись до неї, сказав щось — Аліна не чула, надто далеко — і дівчина засміялась. Не вдавано, не для ефекту. Просто засміялась, трохи закинувши голову, і в цьому сміху не було нічого, крім моменту. Вона насолоджувалась цим.

Аліна дивилась і відчувала щось складне — суміш, що не мала точної назви. Перший шар — майже симпатія. Дівчина сподобалась їй, і це застало зненацька. Аліна не звикла відчувати симпатію до незнайомих так легко. Другий шар — той самий неспокій із вчорашньої ночі. Тихий, без пояснення, без форми. Він просто лежав у грудях, як камінець, що потрапив у черевик — не болить, але не дає забути про себе.

Вона дивилась на них ще кілька хвилин. Дар'ян говорив — жваво, з тими руками, що ніколи не могли лежати спокійно. Дівчина слухала й відповідала, і між ними була та якість простору, що буває лише в людей, які добре знають один одного або ще не знають, але вже відчувають щось спільне на рівні, де слова ще не потрібні.

Аліна розвернулась і пішла додому.

Вона могла підійти і поговорити з ними. Тільки чомусь зрозуміла, що немає на це право. Так вона побачила рудоволосу красуню вперше. Тільки що це їй дало?

Йшла додому повільно, руки в кишенях, і думала — намагалась розібрати весь внутрішній неспокій на складові, знайти йому логічне пояснення. Але він не піддавався. Був просто — і все. Як знання, що ще не знає, чим воно є.