Глава 1

ГЛАВА 1

"Дві сім'ї — одна тінь"

"Клани пам'ятають. Завжди.

Двадцять три роки — це вчора для вампіра.

Це зараз для ворожнечі."

— З вампірського прислів'я

Сонце тут не вбивало одразу.

Це була одна з небагатьох речей, які люди плутали найчастіше — уявляли вампірів як істот, що розсипаються від першого променя, спалахують і зникають у попіл за секунди. Насправді все було інакше, і набагато гірше. Сонце діяло повільно — як отрута, що просочується крізь шкіру, крізь кров, крізь кожну клітину тіла, і вампір ще ходить, ще говорить, ще думає — але вже горить зсередини. Години. Іноді більше. Залежно від сили.

Саме тому страта сонцем вважалась найтяжчою. Не найшвидшою. Найтяжчою.

Аліна Ейвор знала це з дитинства — так само, як знала закони клану, правила поведінки на нейтральних територіях, імена старійшин і те, як треба тримати спину, коли входиш у кімнату, де сидять старші. Знання приходили не через навчання — вони просочувались крізь стіни цього будинку, через розмови батька за зачиненими дверима, через погляди, якими дорослі обмінювались поверх її голови, коли думали, що вона не бачить. Вона завжди бачила.

Місто Ейворів називалось Велан — старе, темне, з вузькими вулицями, що пам'ятали ще перших вампірів цього краю. Будинки тут будували так, щоб сонце заходило в вікна лише вранці, коли воно ще м'яке і не небезпечне. Дахи — широкі, з навислими козирками. Сади — завжди з густими деревами, що давали тінь у будь-яку пору дня. Люди, якщо й виходили на вулицю в полудень, вдягалися в довге і щільне, ховали шкіру і не поспішали.

Але Ейвори жили не в місті — їхній маєток стояв на пагорбі трохи осторонь, оточений кам'яним муром і старими каштанами. Будинок був великий, але не кричущий. Не той тип величі, що хоче, щоб на неї дивились. А тип, що просто існує. — масивно, впевнено, ніби завжди був тут і буде після всіх, хто зараз стоїть у його тіні.

Аліна любила цей будинок і ненавиділа його одночасно — так, як люблять і ненавидять усе, що стало частиною тебе без твого дозволу.

Цього ранку вона сиділа в бібліотеці — другий поверх, крайнє вікно ліворуч, єдине місце, де можна було побути наодинці без того, щоб хтось прийшов із питанням або дорученням. Книга лежала відкрита на колінах, але очі давно вже не читали. Вона дивилась у вікно — на каштани, що починали жовтіти, на стіну з каменю, потемнілого від дощів, на шматок неба між кронами — сірого, як вона сама.

Осінь у Велані завжди приходила різко — не поступово, не натяками, а одного ранку ставало зрозуміло, що все вже інакше. Аліна щороку помічала цей момент. Їй подобалась ця раптовість. Чесніша, ніж поступові зміни, які роблять вигляд, що нічого не відбувається, аж поки все вже сталось.

Вона переклала книгу і підійшла до вікна.

Знизу, у дворі, батько говорив з кимось із охоронців — стояв прямо, руки за спиною, слухав уважно. Рей Ейвор ніколи не жестикулював, коли говорив по справі. Його руки завмирали — і саме тоді ставало зрозуміло, що розмова серйозна. Аліна подивилась на нього і відчула звичне складне відчуття: повагу і відстань одночасно.

Аліна була схожа на батька — цього вона не вибирала, але прийняла як факт. Та сама звичка мовчати більше, ніж говорити. Той самий прямий погляд, від якого хочеться відвести очі. Те саме невміння просити про речі, які потрібні лише для себе. Дар'ян давно жартував, що вони двоє з батьком могли б спілкуватись один з одним виключно мовчанням і обидва були б задоволені.

При думці про брата Аліна мимоволі посміхнулась — ямочка на правій щоці, яку вона терпіти не могла, бо вона виникала без попередження і псувала весь образ зібраності.

Дар'ян ще спав — напевно. Він мав дивовижну здатність спати довго і прокидатись так, ніби щойно повернувся з чудової подорожі. Аліна ніколи не розуміла, як це виходить.

Вона відвернулась від вікна. Кімната дихала навколо неї — запах старого паперу, воску від свічок, чогось деревного і теплого. Полиці від підлоги до стелі. Тисячі книг, більшість яких вона вже читала. Батько поповнював бібліотеку рідко, але вибірково — кожна нова книга мала причину бути тут. Аліна знала кожну.

Вона провела пальцями по корінцях — звичний жест, майже ритуал — і сіла за стіл. Відкрила нотатник. Почала записувати — не важливо що, просто щоб руки були зайняті, поки думки укладались у порядок.

Так починався ще один день у домі Ейвор — тихо, стримано, із відчуттям, що десь за поверхнею цієї тиші щось повільно і неминуче рухається.

***

До обіду Аліна вже встигла переглянути кореспонденцію клану, виправила помилку в одному з договорів, які батько збирався підписати наступного тижня — маленьку, але важливу, з тих, що коштують репутації — і поговорити з економкою про поставки на місяць.

Аліна не займала офіційної посади в клані. Жінки в клані Ейвор займали посади рідко — не через заборону, а через традицію, яка тягнулась достатньо довго, щоб почати здаватись природним порядком речей. Але батько давно перестав робити вигляд, що не помічає, як Аліна бачить те, що він пропускає, знаходить те, що він губить, і тримає нитки речей, про які ніхто формально не просив її піклуватись. Він просто давав їй простір і мовчки приймав результат. Це був їхній договір без слів.

Вона якраз поверталась через головний коридор з пачкою паперів, коли почула голоси в кабінеті батька — двері були прикриті, але не щільно, і один із голосів належав людині, яку вона не знала. Аліна не зупинилась навмисно. Просто уповільнила крок.