Пролог

ПРОЛОГ

"Остання осінь"

"Осінь — найчесніша пора року.

Вона не обіцяє, що все залишиться.

Вона говорить: все впаде."

— З щоденника Есме Велхорн

Есме Велхорн закрила щоденник і дивилась у вікно.

Осінь прийшла раптово цього року, одного ранку все було ще зелене, наступного стало золоте і червоне, ніби хтось перефарбував світ за ніч. Вона любила осінь за це: за чесність. Весна брехала, обіцяючи вічне тепло. Літо дурило безтурботністю. Зима вбивала і не вибачалась. Але осінь, вона казала правду: все мине, все впаде, все стане попелом.

І це було красиво.

Вона провела пальцями по обкладинці щоденника — темна шкіра, зношена, з тріщинками в кутах. П'ять років вона писала в ньому. Кожного дня записуючи кожну думку, свої відчуття, що здавались важливими. Більшість то були дрібниці. Якийсь сон, якась розмова з Лукасом, навіть книга, що сподобалась.

Але останні чотири місяці були інші.

За ці місяці кожна сторінка починалась однаково: "Сьогодні бачила Д."

Д. Дар'ян. Вона не писала повне ім'я бо була звичка обережності, що виробилась сама. Якщо хтось знайде щоденник, і прочитає його, нехай не знають одразу.

Хоча, якщо чесно, вона вже не вірила, що це таємниця.

Надто багато зустрічей з ним, їхні довгі розмови. Часто вона поверталась додому з тим виразом обличчя, що не можна приховати — щасливим, відкритим, живим.

Хтось помітив це, вона це знала. Відчувала в тому, як батько дивився останнім часом на неї, не прямо, периферійним зором, оцінюючи її.

Відчувала в тому, як мати мовчала не звичайно, а напружено, ніби тримала щось у собі і боялася виказати.

Відчувала в тому, як Каел запитав позавчора: "Ти щаслива?" — і не став розпитувати далі, коли вона відповіла "так."

Ніби боявся почути більше.

Есме встала з ліжка, і підійшла до вікна відкривши віконниці повністю.

Надворі стояла ніч, хмарна і без зірок. Сад внизу стояв темний, тільки контури дерев читались на тлі трохи світлішого неба. Ставок  був як чорне дзеркало, нерухомим.

Завтра вона мала зустрітись з Дар'яном знову.

Не в містечку, як зазвичай. Тут, у саду. Він погодився приїхати, хоча це було небезпечно. Вона попросила,  і він не міг відмовити.

Вони мали поговорити про їх майбутнє. Про те, що робити далі. Чи можна закоханим з ворожих кланів бути разом, не руйнуючи все навколо?

Есме не знала відповіді на ці питання. Але знала, що має запитати.

Вона обернулась до кімнати. Темна, затишна, знайома. Ліжко, де вона спала двадцять п'ять років. Стіл, де писала листи і читала книги. Шафа, де висіли сукні, що вона ніколи не любила носити, але одягала, бо так треба.

Все своє. Все безпечне. Її місце.

І все ніби клітка, в якій вона народилась, виросла і жила.

Не тому що батько жорстокий, а мати байдужа і замкнена в собі. Просто, бути Велхорном означало жити за правилами клану. Означало не любити Ейворів. І не вибирати самій свій шлях. Все вирішили за тебе.

Есме підійшла до столу, і  відкрила щоденник на останній сторінці. Взявши ручку, вона писала повільно, обираючи слова:

"Завтра зустріну Д. в саду. Не знаю, що станеться далі. Чи можна змінити те, що є? Але знаю одне: якщо любов — це зрада клану, то клан зрадив любов першим. Я не шкодую. Що б не сталось, я не шкодую."

Вона закрила щоденник і поклала його на стіл.

Лягая спати, Есме не знала, що це остання ніч.

Не знала, що завтра в саду буде хтось інший.

Не знала, що осінь, яку вона так любила за чесність, забере її першою.

Вона заснула спокійно, з думкою про завтрашній день, про Дар'яна, про те, що нарешті вони поговорять і вирішать, і все буде добре.

Іноді не знати це милосердя.