Пролог

ПРОЛОГ

"Остання осінь"

"Осінь — найчесніша пора року.

Вона не обіцяє, що все залишиться.

Вона говорить: все впаде."

— З щоденника Есме Велхорн

Есме Велхорн закрила щоденник і дивилась у вікно.

Осінь прийшла раптово цього року — одного ранку все було ще зелене, наступного — золоте і червоне, ніби хтось перефарбував світ за ніч. Вона любила осінь за це: за чесність. Весна брехала, обіцяючи вічне тепло. Літо дурило безтурботністю. Зима вбивала і не вибачалась. Але осінь — осінь казала правду: все мине, все впаде, все стане попелом.

І це було красиво.

Вона провела пальцями по обкладинці щоденника — темна шкіра, зношена, з тріщинками в кутах. П'ять років вона писала тут. Кожен день, кожну думку, кожне відчуття, що здавалось важливим. Більшість — дрібниці. Якийсь сон, якась розмова з Лукасом, якась книга, що сподобалась.

Але останні чотири місяці — інші.

За ці місяці кожна сторінка починалась однаково: "Сьогодні бачила Д."

Д. Дар'ян. Вона не писала повне ім'я — звичка обережності, що виробилась сама. Якщо хтось знайде щоденник, і прочитає — нехай не знають одразу.

Хоча, якщо чесно, вона вже не вірила, що це таємниця.

Надто багато зустрічей. Надто довгі розмови. Надто часто вона повертала додому з тим виразом обличчя, що не можна сховати — щасливим, відкритим, живим.

Хтось помітив. Вона це знала. Відчувала в тому, як батько дивився останнім часом — не прямо, периферійним зором, тим поглядом, що оцінює, але не показує, що оцінює.

Відчувала в тому, як мати мовчала — не звичайно, а напружено, ніби тримала щось у собі і боялася випустити.

Відчувала в тому, як Каел запитав позавчора: "Ти щаслива?" — і не став розпитувати далі, коли вона відповіла "так."

Ніби боявся почути більше.

Есме встала з ліжка. Підійшла до вікна — відкрила віконниці повністю.

Надворі — ніч, хмарна, без зірок. Сад внизу — темний, тільки контури дерев читались на тлі трохи світлішого неба. Ставок — чорне дзеркало, нерухоме.

Завтра вона мала зустрітись з Дар'яном знову.

Не в містечку, як зазвичай. Тут. У саду. Він погодився приїхати, хоча це було небезпечно. Вона попросила — і він не міг відмовити.

Вони мали говорити. Про майбутнє. Про те, що робити далі. Про те, чи можна закоханим з ворожих кланів бути разом, не руйнуючи все навколо.

Есме не знала відповіді. Але знала, що має запитати.

Вона обернулась до кімнати. Темна, затишна, знайома. Ліжко, де вона спала двадцять п'ять років. Стіл, де писала листи і читала книги. Шафа, де висіли сукні, що вона ніколи не любила носити, але носила, бо так треба.

Все своє. Все безпечне. Її місце.

І все — клітка.

В якій вона народилась, виросла і жила.

Не тому що батько жорстокий. Не тому що мати байдужа і замкнена в собі. Просто — бути Велхорном означало жити за правилами клану. Означало не любити Ейворів. Означало не вибирати самій. Все вирішили за тебе.

Есме підійшла до столу. Відкрила щоденник на останній сторінці. Взяла ручку.

Писала повільно, обираючи слова:

"Завтра зустріну Д. в саду. Не знаю, що станеться далі. Не знаю, чи можна змінити те, що є. Але знаю одне: якщо любов — це зрада клану, то клан зрадив любов першим. Не шкодую. Що б не сталось — не шкодую."

Вона закрила щоденник. Поклала на стіл.

Лягла спати.

Не знала, що це остання ніч.

Не знала, що завтра в саду буде хтось інший.

Не знала, що осінь, яку вона так любила за чесність, забере її першою.

Заснула спокійно — з думкою про завтрашній день, про Дар'яна, про те, що нарешті вони поговорять і вирішать, і все буде добре.

Іноді не знати — милосердя.