Серце Імперії

Крізь сталеві двері вона увійшла у в'язку, непроглядну темряву, що обгорнула її, мов саван. Повітря було важким, просякнутим запахом вогкості, землі та чогось металевого, що викликало незрозумілу тривогу. Кожен її вдих здавався болісним, а кроки – надто гучними у цій моторошній тиші. Жінка, що вела її, рухалася безшумно, її плащ розвівався, мов тінь, а зелені очі мерехтіли в тьмяному світлі ліхтарика, який вона увімкнула.

"Куди ми йдемо?" — прошепотіла вона, її голос був тремтячим. Поранена нога нила, а в голові паморочилось від перевантаження.

"У сховище," — коротко відповіла жінка, не повертаючи голови. "У місце, де ті, хто бореться з Імперією, знаходять притулок. Хоча б тимчасовий."

Вони йшли довгим, звивистим коридором, його стіни були голим бетоном, місцями вкритим іржею та грибком. Чулися лише віддалені звуки – можливо, краплі води, що падали десь у глибині, або ж просто ехо її власного прискореного дихання. Вона відчувала, як її затягує у світ, про існування якого вона навіть не підозрювала, світ, що існував прямо під галасливими вулицями Києва, прихований від усіх поглядів.

Нарешті, коридор розширився, виводячи їх у велике, туманне приміщення. Тут було світліше – тьмяні лампи, що звисали зі стелі, висвітлювали обриси людей. Їх було близько десятка: чоловіки та жінки, їхні обличчя були виснаженими, але їхні очі були настороженими, сповненими незламної волі. Деякі з них були озброєні. Всі вони були одягнені у простий, темний одяг, що дозволяв їм зливатися з тінями. Це був світ, де кожен рух, кожен звук мав значення.

Її поява викликала миттєве напруження. Кілька пар очей обернулися до неї, вивчаючи її з неприхованою підозрою. Жінка, що вела її, кивнула одному з них – кремезному чоловікові з сивою бородою і рубцем над оком, який сидів за імпровізованим столом, виготовленим зі старих ящиків.

"Вона з ним," — сказала її провідниця, її голос був позбавлений будь-яких емоцій. "Вона бачила. І має щось."

Кремезний чоловік пильно оглянув її. "Що ти бачила?" — його голос був глибоким, ніби гравірований у камені.

Вона витягла блокнот, її руки тремтіли. "Імперія. І... і мою сестру. Вона – ключ."

Почулися приглушені голоси. В кімнаті почалося невелике заворушення. Сивобородий чоловік поглянув на жінку, що привела її. "Вона знає про ключ? І про зрадника?"

"Зрадник?" — перепитала вона, її голос знову зірвався. "Він не зрадник. Він... він мене врятував."

Сивобородий чоловік посміхнувся, але посмішка була гіркою. "У цій грі не все так просто, дівчино. Те, що ти бачила, це лише крихта льодовика. Він – Олександр. Одночасно наш найкращий оперативник і їхній найцінніший актив. Він працює в Імперії, але... за нашими правилами."

"Він подвійний агент?" — її мозок намагався осягнути цю інформацію. Це була єдина логічна відповідь. Це пояснювало холод в його очах. І його постріли.

"Дещо складніше," — втрутилася жінка. "Імперія – це не просто організація. Це мережа впливу, що проникає в усі сфери: політику, бізнес, правоохоронні органи. Їхня мета – повний контроль. Вони збирають інформацію, вербують, усувають незгодних. Твоя сестра – її звуть Катерина, так? Вона має унікальну біологічну особливість, яка може бути використана для активації їхньої нової зброї. Зброї, що може контролювати розум."

"Зброя? Контролювати розум?" — це звучало, як сюжет з дешевого бойовика. Але все, що відбулося, було занадто реальним. "Катерина? У мене немає сестри на ім'я Катерина!"

Сивобородий чоловік взяв блокнот з її рук, його погляд ковзнув по сторінці. "Вона твоя сестра. Зведена. Її батьки були науковцями. Вони зникли багато років тому, коли тобі було п'ять. Її забрала Імперія, а тебе... тебе сховали твої справжні батьки. Щоб захистити. Вони знали, що ти не повинна бути пов'язана з цим світом."

Ці слова вразили її сильніше за будь-який удар. Все її життя. Вся її ідентичність. Брехня. Заради її безпеки.

"Імперія дізналася, що ти шукаєш Катерину. І тепер ти їхня мішень. А Олександр... він врятував тебе, але тепер він сам у смертельній небезпеці. Він розкрив себе, щоб вивести тебе з-під удару," — сказала жінка.

Раптом з глибини тунелю, звідки вони прийшли, почувся глухий вибух. Сховище здригнулося. Пил посипався зі стелі.

"Вони нас знайшли!" — крикнув один з чоловіків, схопившись за зброю.

Сивобородий чоловік швидко підвівся. "У нас мало часу. Тобі доведеться йти з нами. Це твоя єдина нагода дізнатися правду про свою сестру і про свою справжню сім'ю. І, можливо, врятувати Олександра. Твоя рана заживе. Але твоя пам'ять ніколи не зникне. І ти повинна вирішити, чи готова ти стати частиною цього."

Вона подивилася на нього, на жінку, на налякані, але рішучі обличчя навколо. Вона була втягнута у війну, про яку нічого не знала. Вона втратила все, що вважала своїм життям. Але у неї тепер була сестра. І він, той, хто, здавалося, зрадив її, насправді пожертвував усім заради неї.

Вона кивнула, її погляд був твердим. "Я готова."

Сивобородий чоловік кивнув у відповідь. "Добре. Тоді слухай уважно. Наше наступне завдання... це проникнення в серце Імперії. Туди, де зберігається їхня найбільша таємниця. І, можливо, твоя сестра."

Підлога знову здригнулася від далеких вибухів. Час спливав. Вона зрозуміла: "Покров ночі" тепер був її єдиним світом. І вона мала зануритися в нього ще глибше, щоб знайти не тільки правду, а й саму себе. Її шлях, щойно розпочався, був шляхом у безвість, повний небезпек, зрад і несподіваних відкриттів. Але вона була готова. Бо більше нічого не залишалося.

Вибухи гриміли, стіни підземного сховища тремтіли, але вона вже не відчувала страху. Лише холодну рішучість. Жінка в плащі, що назвала себе Еларою, міцно тримала її за руку, тягнучи за собою крізь лабіринт темних, сирих тунелів. Сивобородий лідер, його обличчя було зосередженим, а очі пильними, йшов попереду, вказуючи шлях. Решта групи розсіялася, виконуючи якісь інші завдання.