Проявлення Тіней

Прохолода фотостудії обіймала її, мов саван. Засуви на дверях здавалися надто тонкими, а стіни – надто крихкими, щоб витримати натиск того, що залишилося за їхніми межами. Вона опустилася на підлогу, притулившись до холодного металевого сейфу. Біль у нозі пульсував, не даючи забути про вчорашню втечу. Але це було ніщо порівняно з порожнечею, що оселилася всередині.

Першим ділом вона, кульгаючи, знайшла аптечку – на щастя, друг був педантичний. Обробила рану, наклала пов'язку, відчуваючи, як біль відступає, замінюючись онімінням. Потім випила води, її горло було сухим, наче пустеля. Студія була справжнім лабіринтом з темних кімнат, заставлених камерами, об'єктивами, штативами та дивними інсталяціями. Вона була тут, як у бункері, відірвана від світу, який раптом став для неї смертельно небезпечним.

Телефон залишався неторканим. Дзвонити комусь було самогубством. Вони могли відстежити її. Вони могли чекати на неї. Хто вони? І хто він? Питання обпікали зсеередини. Їй потрібно було знайти відповіді, і єдине, що вона мала, це час і ресурси її друга.

Вона підійшла до його комп'ютера, який стояв на великому дерев'яному столі. Зазвичай він був захищений десятками паролів, але вона знала, що друг завжди залишав за собою "чорний хід" – старий блокнот із замальовками та хаотичними записами. Вона шукала його, її пальці пробіглися по полицях, заставлених фотоальбомами та дивними книгами.

Нарешті, під стосом старих фотографій, вона знайшла його. Затертий, пошарпаний блокнот. На одній зі сторінок, серед скетчів і якихось формул про освітлення, був крихітний, ледь помітний запис: "Під покровом ночі... А.М. Координати. Сліпий кут." І кілька цифр, що явно були частиною паролю.

Її серце пропустило удар. "Під покровом ночі"? Її друг, який завжди здавався таким далеким від будь-яких небезпек, був пов'язаний з цим? Це не просто збіг. А.М. – це ініціали її друга? Чи когось іншого?

Вона швидко набрала пароль, що комбінував цифри з блокнота та ім'я його улюбленої фотомоделі. Екран ожив. На робочому столі, серед звичних папок, вона помітила одну, з дивною назвою – "Тіні". Вона клацнула на неї.

Усередині було лише кілька файлів. Фотографії. Не звичайні. Це були фотографії людей. Але не портрети, а знімки, зроблені таємно, з великої відстані. Їхні обличчя були частково приховані, але було щось знайоме в їхніх рисах. І тоді вона побачила його.

Він був на кількох фотографіях, завжди в тіні, завжди спостерігаючи. Але був один знімок, що змусив її кров застигнути. Він стояв поруч з іншим чоловіком, чиє обличчя було чітко видно. Це був... мер міста. Їхні обличчя були серйозні, вони про щось розмовляли. А фон... Це було місце, де вона зустрічалася з ним, той самий провулок. І це було не вночі. Це було вдень.

Ще один файл був відео. Вона запустила його. Запис був низької якості, зроблений з великої відстані, але чітко показував, як декілька озброєних чоловіків, їхні обличчя були закриті, затягували когось у фургон. Це був той самий район, що і на фото. Голос за кадром, хриплий, був голосом її друга. "Це жорстоко. Вони за ним полюють. А це..." — відео перемкнулося на великий план якогось документа, лише кілька слів було видно: "Операція 'Онікс'. Усунення."

"Усунення?!" — її голос зірвався на шепіт. Він був не просто у небезпеці. Він був мішенню.

Раптом екран блимнув. Повідомлення від невідомого користувача, що з'явилося просто на робочому столі: "Ми знаємо, де ти. Готуйся. Гра вже почалася."

Холод пронизав її до кісток. Вони знали. Як? Як вони її знайшли? Чи це був її друг, який залишив цей слід? Чи це була пастка?

Вона рвучко підняла голову, озираючись навколо. Студія, що до цього була її притулком, раптом перетворилася на в'язницю. Вона почула слабкий, але виразний скрип металу за дверима. Він наближався. Той самий звук, що вона чула на фабриці.

Панічно озираючись, вона побачила інший вихід – невеликі двері, замасковані під стіну, що вели, ймовірно, у внутрішній дворик. Це був єдиний шанс. Вона не могла дозволити, щоб вони схопили її. Вона мусила вирватися, знайти його, попередити.

Вона кинулася до потаємних дверей, її поранена нога болісно відгукнулася. Вона смикнула ручку – замкнено! Ні, не так просто. Друг завжди мав запасний ключ. Вона лихоманково почала шукати його, згадуючи, де він міг його залишити. Під одним із горщиків з рослинами? За книгою?

У цю мить головні двері студії затремтіли від сильного удару. Дерево затріщало. Її час спливав. Вона зрозуміла, що цей удар був лише початком. Вони не церемонитимуться. Вони прийшли по неї.

Відчайдушно озираючись, її погляд зачепився за щось. За стіною, де висіла колекція старих ключів від антикварних замків. Один з них, що виділявся своїм старовинним виглядом, мав невелику, ледь помітну гравіровку – той самий символ півмісяця. Ключ до його таємниць? Чи ключ до її свободи?

Двері знову затремтіли, ще сильніше. Вона кинулася до ключа. Це був її єдиний шанс. Але чи відчинить він саме ті двері, що ведуть до порятунку? Чи до ще більшої пастки, що ховається "під покровом ночі"? Вона не знала. Але мусила спробувати. Часу не залишалося.

Двері студії знову затремтіли, цього разу сильніше, від гучного удару. Дерево затріщало, і вона побачила, як утворилася тріщина біля дверної ручки. Часу не залишалося.

Вона вхопила ключ з колекції. Холодний метал обпік пальці. Він був важким, старовинним, з тим самим вигравіруваним півмісяцем, що повторював її підвіску та знак на стіні фабрики. Невже це ключ до всіх його таємниць? Або ж просто пастка?

Вона вставила ключ у замасковану щілину в потаємних дверях. Її руки тремтіли так сильно, що ключ ледь не випав. Вона повернула його. Почувся тихий, металевий клацання. Двері легко піддалися, відчиняючись у темряву.

У цю мить, з головних дверей студії почувся гучний тріск, ніби дерево розкололося навпіл. Важкий удар. Замок вилетів. Двері розчинилися, і в отворі з'явилися дві тіні. Високі, масивні, їхні обличчя були приховані під капюшонами. Вона бачила лише блиск очей і обриси зброї в їхніх руках.