Ехо на Світанку

Світанковий Київ шумів за вікном, але для неї час зупинився. Минули години, відколи вона сіла за комп'ютер, її очі почервоніли від напруги, а пальці втомилися від безперервного пошуку. Новинні стрічки, місцеві блоги, поліцейські зведення – все було надто чистим, надто ідеальним. Жодної згадки про постріли на тихій вулиці, жодного натяку на щось, що могло б пояснити той шматок металу. Місто, здавалося, вміло ховати свої секрети.

"Брехня. Усе це брехня," — прошепотіла вона, її голос був хриплим. Система, її система, була бездоганною. Вона приховувала правду, зачищала сліди, ніби нічого не відбулося. Але щось сталося. Вона знала.

І все ж, серед цього моря "нормальності", щось зачепило її погляд. Невелике повідомлення на місцевому форумі "Київських історій", від якоїсь "Нічної Сови". Пост був датований ранком сьогоднішнього дня, згадуючи про "дивний інцидент" біля старої занедбаної фабрики на Подолі – "ніби щось дуже велике впало, але поліція каже, що то був просто вибух трансформатора". І координати. Координати, що були дивно близько до того місця, де вона зустрілася з ним.

Серце в її грудях знову забилося швидше, але цього разу це був не лише страх, а й гаряча хвиля адреналіну, яка живила її рішучість. "Вибух трансформатора"? Вона ж чула інше. Вона чула щось гостре, швидке і смертоносне. Це була зачіпка. Єдина.

Пальці застигли над клавіатурою. Піти туди? Вдень? На місце, де, можливо, вночі розгорнулася справжня бійня? Це було безумство. Але залишатися тут, у цій облудній безпеці, у невідомості, було нестерпно. Вона вже ступила на цю доріжку. Відступати було пізно.

Рішення прийшло раптово, міцне і безкомпромісне. Вона зачинила ноутбук, його екран згас, ніби підтверджуючи її самотність у цій небезпечній пригоді. Вона не подзвонила нікому. Нікому не могла. Вона була сама проти цілого світу, який раптом виявився набагато складнішим і жорстокішим, ніж вона будь-коли уявляла.

Вона швидко перевдягнулася. Жодних яскравих кольорів, жодних прикрас. Прості джинси, темна кофта з капюшоном, старі кросівки. Вона мала злитися з натовпом, стати невидимкою. З собою взяла лише телефон, гаманець і маленький блокнот з ручкою. На зрізаному папері вона записала координати і адресу.

На вулиці світило яскраве літнє сонце, Київ гудів мільйоном голосів. Маршрутки, автомобілі, сміх дітей на дитячому майданчику – все це здавалося неймовірно реальним і далеким від її внутрішньої метушні. Вона намагалася дихати глибоко, вбираючи у себе цю буденність, ніби вона могла захистити її від тіней, що скрадалися в її свідомості.

Подолянка – район старих фабрик і затишних, мощених вулиць. Чим ближче вона підходила до вказаних координат, тим менше ставало людей, тим більше мовчазних, занедбаних будівель її оточувало. Повітря тут було просочене запахом вогкості та старого металу. Це був район, де нічні секрети могли зберігатися роками.

Вона знайшла адресу. Занедбана цегляна фабрика, її вікна були забиті фанерою, а територія обнесена високим парканом. Вона обійшла будівлю, її кроки були тихими, майже нечутними. Її погляд ковзав по стінах, шукаючи будь-які ознаки того, що тут щось відбулося.

І тоді вона побачила це. Невеликий отвір у паркані, замаскований старими дошками. Через нього можна було прослизнути. Її серце знову забилося швидше. Це було не просто випадковість, це був запрошення. Або пастка.

Вона протиснулася всередину. На території фабрики панувала повна тиша, лише вітер свистів у розбитих вікнах. Іржаві механізми, розкидані залишки обладнання – все це створювало сюрреалістичну, апокаліптичну картину. Вона йшла повільно, озираючись на всі боки, її тіло було напружене, готове до будь-якої несподіванки.

Вона пройшла повз високу трубу, потім повз старий склад. І тоді вона побачила його. Не його самого, а... його слід. На одній зі стін, у кутку, де тінні були найглибшими, ледь помітним крейдяним написом був зображений той самий символ, який вона бачила лише раз – маленький, стилізований півмісяць, що повторював форму її підвіски. Він був його особистим підписом, який він залишав, здавалося, лише для неї.

Це означало, що він був тут. І це не була випадковість.

Вона стояла, як вкопана, її погляд прикутий до символу. І в цю ж мить вона почула його. Ледь чутний скрип за її спиною. Чи то металевий шурхіт, чи то чийсь подих. Вона різко обернулася.

Нічого. Лише тіні і мертва тиша. Але відчуття, що вона не одна, було настільки сильним, що волосся на потилиці стало дибки. Вона була впевнена: хтось спостерігає. Хтось, хто знає, що вона тут.

Вона зрозуміла, що була надто необережною. Вона не просто шукала відповіді, вона сама стала частиною загадки. І можливо, цією таємницею вона щойно привернула до себе небажану увагу.

Звідкись з глибини фабрики пролунав глухий, далекий звук, ніби щось важке посунулося. Це був не випадковий шум. Це було запрошення. Або попередження.

Її серце шалено забилося. Вона була у пастці. Або лише на порозі чогось набагато більшого. Вона подивилася на символ на стіні. Півмісяць. Його знак. І раптом у тіні, що падала від нього, вона побачила ледь помітний слід. Темний, висохлий... Слід крові.

Вона зрозуміла: вона знайшла його слід. Але чи зможе вона тепер втекти? Або хтось вже зачинив за нею ворота? Очікування. Чиїсь кроки. Тиша. Вона знала, що за її спиною, у цій занедбаній фабриці, на неї вже чекає хтось, хто може розкрити їй правду. Або поховати її разом з нею. І вибір був один: бігти, не розуміючи, або залишитися і дізнатися, що таке "Під покровом ночі" насправді. І вона не знала, який вибір буде її останнім.

Кров. Засохлий, темно-бурий слід на холодній цегляній стіні. Він був таким же очевидним, як і знак півмісяця, і водночас жахливо особистим. Це не просто була битва. Це був біль, залишений тут, у цьому покинутому місці. Її нутрощі стиснулися, і в горлі піднявся неприємний клубок. Чия це була кров? Його? Чи того, хто його шукав?

Раптом, звук, який вона чула раніше, повторився – вже не глухий, а виразний, металевий скрегіт, ніби щось важке тягнули по бетону. Звук ішов з глибини фабрики, з-за високих завалів і розбитих машин. Він наближався.