Розділ 65

майбутніх, можливих битв.

Ейнолд важко зітхнув, дивлячись у тому ж напрямку, що й Рістор. Він міг тільки дивуватися і здогадуватися, як Торб'єрґ міг бачити або щось розгледіти в тутешній темені.

— Знаю. Але нам також необхідно підтримувати свій дух, особливо у важкі часи. А що може бути краще, ніж веселощі?

Вони повільно перейшли до наступного посту. Сніг і дощ змішалися воєдино, ще сильніше поколюючи шкіру.

— Я розумію Вас, пане. Але давайте не будемо забувати про Ваш обов'язок і серйозність ситуації.

— Звісно. Я ціную твоє керівництво і відданість. Просто іноді мені хочеться трохи легковажності. А тобі хіба ні?

Рістор зціпив зуби, відчуваючи, як щось стиснулося в грудях. Він розважився, і йому цього вистачило. Тепер настав час розгрібати ту кашу, якій він дав зваритися.

— Колись прийде час, і я з радістю приєднаюся до Вас, щоб трохи повеселитися.

— Ось це вже більше схоже на правду. Ти не такий уже й стоїчний, зрештою!

Ейнолд розсміявся. Рістор міцніше стиснув ефес меча, заспокоюючи наростаюче роздратування.

— Бувають моменти, пане, - сказав він зі слабкою усмішкою.

Наступні кілька миттєвостей вони стояли мовчки. Дощ барабанив по вікнах, дахах і головах. Сніг покривав усе собою, вітер заморожував. Це була воістину біла, холодна і дощова ніч. Кожен думав про своє. Однак думки їхні переплелися. Це були думки про майбутнє. Що буде завтра, через тиждень, через місяць?

— Між вами щось сталося? - запитав Ейнолд, порушуючи мовчання.

Рістор одразу зрозумів, про кого йдеться.

— Ні.

— Ви були близькі.

— Між нами ніколи нічого не було.

У цей момент Рістор був якось радий, що ця жінка віддала перевагу йому, а не Ейнолду. Інакше небезпека охопила б усіх мешканців садиби і... Ланітри.