Розділ 52

— Достатньо, - перебила жінка. — Ти невиправний.

— Винен, пані.

— Ох, Юландо, як ти з ним справляєшся? Чи повинна я віддавати накази?

Акантха посміхнулася, кинувши погляд через плече на Рістора.

— Було б доречно. Він дуже слухняний і красномовний. На жаль, зі мною він не такий.

Жінка взялася за чашку, стукаючи по порцеляну нігтями. Вона немов очікувала чогось. Або думала.

— Пані, я все ж хотіла б вибачитися за цю несподівану новину. Від Вас не повинно бути секретів.

— У цьому ти маєш рацію. Утім, мене не цікавлять подробиці ваших стосунків. Я сама довгий час приховувала свої стосунки від батьків. І я вас чудово розумію.

Очі з-під вуалі дивилися у вікно.

— Рісторе, піднімися.

Торб'єрґ підкорився, сховавши руки за спину. Його очі хотіли роздивлятися сильну спину служниці, проте він приховав це бажання, пильно дивлячись тільки на Жінку в чорному.

— Ваше кохання, напевно, таке чисте і справжнє, яке виходить за всі суспільні рамки. Тільки подумати, кохання під час війни...

Торб'єрґ підійшов до Аннель, беручи її за руку і сплітаючи в замок:

— Пані, наші клятви у вірності Вам досі міцні.

— Я знаю, Рісторе. Мій обов'язок, як господині садиби, – переконатися, що всі мої піддані щасливі й задоволені. І чи є кращий спосіб зробити це, ніж поєднати дві душі у святому шлюбі?

— Ні, пані, - сказала Аннель, опускаючись на коліна. — У цьому немає потреби.

Рістор злякано глянув на неї, теж опускаючись на коліна.

— Пані, ми задоволені Вашою милістю, вирішуючи нас одружити, і ми дякуємо Вам від усього серця за Ваші добрі слова. Однак нехай наше кохання процвітає під Вашим пильним оком і керівництвом, без вінчання.

— Ось як, - повільно промовила жінка.

— Прошу вибачення, якщо ми Вас якось образили чи випадково зачепили Ваші почуття, - додала Аннель. — І, пані, ми будемо раді запросити Вас відвідати наш скромний весільний бенкет, коли це станеться. Ми будемо раді, якщо Ви відзначите цю радісну подію разом із нами. Але не зараз. Коли-небудь.

Жінка мовчала, попиваючи чай і дивлячись на природу за вікном.

Аннель глянула на Рістора, погладжуючи його руку. Він теж був вражений цією новиною. Подумати тільки, кілька ночей, проведених разом, і вже вінчання...

— Нехай благословлять небеса ваш союз і дарують вам обом вічне щастя, - радісно звернулася до підданих господиня, розвертаючись. — Ідіть уперед і створіть прекрасні спогади.

— Спасибі, моя пані. Ми назавжди залишимося в боргу перед Вашою добротою і щедрістю, - відповів Рістор, схиливши голову.

— Не міг би ти залишити нас?

Він поспішно встав, знову вклонився і вийшов із кімнати, обдарувавши Аннель підтримуючим поглядом.

Двері зачинилися.

Жінка махнула рукою. Служниця піднялася.

— У нас була домовленість, Аннель. Ти залишаєш садибу, щойно минає певний час. Минуло шість місяців. Для тебе це достатній термін?

— Більш ніж, - відповіла вона, насупивши брови.

Господиня мовчала. Аннель невимушено плюхнулася в крісло, закидаючи ноги на панський стіл, розглядаючи нігті.

— Я передумала, - видала Акантха. — Я не поїду.

— Я дотримуюся своїх обіцянок, тож і ти дотримай свою.

— Я свої теж стримую, але я не знала, що знайду тут другу душу, - проричала Аннель. — При всій моїй повазі до Вас, я прошу вибачення за таку несподівану новину.

Жінка з дзвоном поставила чашку на стіл, сідаючи у своє крісло.

— Рістора я не заберу з собою, не турбуйтеся, - сказала Аннель. — Проте залишуся з ним... на невизначений термін.

— Так ти все-таки поїдеш?

Аннель задумливо промичала, розглядаючи стелю.

— Мабуть, поїду. Але коли – питання часу, і я прошу Вас не вставляти мені палиці в колеса.

— Тим не менш, ти їх поставила мені.

— Рістор почне ставити запитання: де я? Куди поділася, чому і навіщо?

— Ти йому не розповіла?

— Як? - обурено видихнула Аннель. — Він мене зненавидить... напевно. Я не можу передбачити його реакцію. Зате Ви можете.

— Це твоє рішення, Аннель.

— Не хочете мені допомогти?

— Не шукай легких шляхів. Ти збрехала мені...

— Приховала правду, - поправила Акантха, похитуючи ногою.

— Так і я, краще промовчу в ім'я блага.

Аннель застогнала, струшуючи невидимі пилинки на сукні.

— Ви такі несправедливі.

— Зате чесна.

— Мудрості слів у Вас не віднімеш.

Жінка взялася за чашку, розглядаючи на дні плаваючі чаїнки.

— Знаєте, а все-таки якщо Ви приховуєте від мене, хто ці люди, що приходять до нас уночі, то і я правильно вчинила, приховуючи свої наміри.

— Угода є угода, - м'яко повторила господиня.

— Ох, ця монархія... Вона Вас не стомлює, не вбиває?

— Меня вбиває твоя брехня.

Аннель зітхнула і поклала руку на серце, дивлячись в очі жінці через вуаль. Або, принаймні, туди, де вона думала, були очі.

— Ви лестите мені. Можете просто похвалити мене за відмову від вашого вінчання. Чоловік із дружиною мають бути поруч, адже так? Куди чоловік, туди й дружина. У моєму випадку я б прив'язала Рістора до себе і своїх проблем.

— Ти дбала не про себе, а про нього.

— Хоч десь моє серце не черстве, правда? - роздратовано промовила Аннель. — Кохання… воно таке... Небезпечне.

— Жалієш?

— А Ви шкодуєте, що закохалися колись?

Господиня поклала руки на коліна, поправляючи сукню.

— І я не шкодую, - спокійно відповіла Аннель.

— Буде надто боляче відпускати.

— Знаю.

Господиня вдивлялася в молоді риси обличчя Аннель, що лише віддалено нагадували її в молодості. Її любов була набагато простішою: ні війни, ні таємниць, ні ускладнень.

— Як твоя рука? - заговорила пані.

— Ілітея лікує травами. Моментами, менше свербить і болить. Моментами, це нестерпна агонія.

Червоні очі піднялися, зустрівшись із чорною вуаллю.