Розділ 52

Аннель і Рістор міцно стискали долоні одне одного, піднімаючись сходами. Кожен із них боявся. А коли вони розімкнули руки і зайшли в кімнату, цей страх посилився в рази.

Рістор позаду неї став на одне коліно. Аннель же опустила голову.

— Ви кликали, пані, - сказала вона.

Жінка в теплій чорній сукні обернулася і зробила ковток чаю з чашки. На її обличчі розпливлася задоволена усмішка, перемішана чи то з радістю, чи то із задоволенням. Але Аннель цього не бачила: ні обличчя, ні посмішки.

— Можеш встати, - скомандувала жінка Торб'єрґу.

Він підкорився.

— Сьогодні така жахлива погода, знаєте, - почала вона. — Я стою біля вікна щодня, спостерігаючи за двором і вашою роботою. Я рідко бачу Ілітею на вулиці. Юландо, ти піклуєшся про неї?

— Так, пані.

— Коли пані розмовляє з тобою, дивись їй у вічі, - звернувся Торб'єрґ до Аннель.

Акантха усміхнулася всередині. Після бесіди з господинею йому не поздоровиться. Потім вона зціпила зуби й підняла голову.

— А тепер повтори, - розпорядився Рістор усе таким же серйозним голосом.

— Так, пані, я дбаю про неї.

— Чарівно, - відповіла жінка, відпиваючи чай. — Сподіваюся, і вона піклується про тебе.

О, ще й як піклується. Аннель так і не змогла приготувати самостійно настій, тож звернулася по допомогу до Ілітеї. Акантсі було так нудно вислуховувати поради старої діви щодо цієї справи і щодо близькості. Тому вона байдуже цокала язиком і закочувала очі, просячи богів швидше закінчити настій і звалити до коханого чоловіка.

— Піклується, - злегка посміхаючись, відповіла Аннель.

Жінка в чорному відпила ще чаю і мовчки подивилася у вікно. Передпліччя Аннель засвербіло, і її нерви були на межі. Що пані хотіла від них із Рістором? Сумнівно, що світських бесід.

— Ви чули щебет солов'їв?

Господиня глянула на Торб'єрґа й Акантху. Остання відкрила рот, щоб відповісти. І явно не те, на що очікувала жінка. Тож вона продовжила:

— Їхні пісні це свистові, клацаючі та гуркітливі звуки. Їхні голоси подібні до оксамиту, м'які та плавні, вони оживляють ніч. Під зоряним небом солов'ї співають на весь голос, вплітаючи музику в темряву.

— При всій повазі, пані, - почала Аннель, — у нас із Рістором є ще справи, тож ми б хотіли одразу перейти до справи.

Торб'єрґ навмисне з шумом схопився за ефес меча, попереджаючи свою супутницю. Аннель подумки усміхнувся, просячи Рістора заткнутися і заспокоїтися.

— М'яке сяйво місячного світла висвітлює навколишній краєвид, заливаючи навколишній світ ніжним і звабливим світлом, - продовжила жінка. — Можна майже відчути вечірній спокій, коли співають солов'ї. Можна почути, як їхні мелодії луною розносяться в ночі, солодкі й безтурботні, немов колискова для всього світу. Це прекрасний витвір мистецтва, який вловлює суть світу природи, оживляючи його красу перед нашими очима. Ці моменти щиро радують мене. Це немов картина в яскравих фарбах і складних деталях.

Потім вона глянула на служницю.

— Знаєш, що мені подобається в тобі, Юландо?

— Що, пані?

— Твоя відкритість. У тебе багато терпіння, але іноді ти навмисне його не використовуєш. Навіщо показувати свою неприборканість? - Потім її очі перейшли на Торб'єрґа. — А в тобі, Рісторе?

— Боюся, я не можу дати Вам відповідь, пані. Я в розгубленості й приношу свої найглибші вибачення.

Аннель подумки закотила очі. «Як красномовний».

— Мені подобається твій спокій, - сказала жінка. — Хоч і ти ним теж особливо не користуєшся. Тільки переді мною і людьми, які тобі подобаються. І, будь ласка, заради святої Мелорії, прибери вже руку від зброї. Будь розсудливим до своєї коханої.

Рістор підкорився. Аннель почервоніла і стиснула спітнілі долоні.

— Так на чому я зупинилася? - задумливо пролепетала жінка. — Ах, так. Солов'ї. Їхній спів у мене асоціюється з вами. Кожна пора року – час кохання. І початок зими не став винятком, чи не так?

— Ми...

— Правда, - перервав її Торб'єрґ.

Жінка поставила чашку і заплескала в долоні.

— Чудові новини в такі темні будні.

Торб'єрґ опустився на коліна.

— Вибачте, пані, що Ви дізналися про це не від нас і...

— Я не бажаю тебе чути, - холодно сказала вона, піднімаючи руку.

Він замовк, міцно стиснувши зуби.

— Це ж так чудово, Рісторе. Навіщо вибачатися?

— Прошу вибачення, го...

— Достатньо, - перебила жінка. — Ти невиправний.

— Винен, пані.

— Ох, Юландо, як ти з ним справляєшся? Чи повинна я віддавати накази?

Акантха посміхнулася, кинувши погляд через плече на Рістора.

— Було б доречно. Він дуже слухняний і красномовний. На жаль, зі мною він не такий.

Жінка взялася за чашку, стукаючи по порцеляну нігтями. Вона немов очікувала чогось. Або думала.

— Пані, я все ж хотіла б вибачитися за цю несподівану новину. Від Вас не повинно бути секретів.

— У цьому ти маєш рацію. Утім, мене не цікавлять подробиці ваших стосунків. Я сама довгий час приховувала свої стосунки від батьків. І я вас чудово розумію.

Очі з-під вуалі дивилися у вікно.

— Рісторе, піднімися.

Торб'єрґ підкорився, сховавши руки за спину. Його очі хотіли роздивлятися сильну спину служниці, проте він приховав це бажання, пильно дивлячись тільки на Жінку в чорному.

— Ваше кохання, напевно, таке чисте і справжнє, яке виходить за всі суспільні рамки. Тільки подумати, кохання під час війни...

Торб'єрґ підійшов до Аннель, беручи її за руку і сплітаючи в замок:

— Пані, наші клятви у вірності Вам досі міцні.

— Я знаю, Рісторе. Мій обов'язок, як господині садиби, – переконатися, що всі мої піддані щасливі й задоволені. І чи є кращий спосіб зробити це, ніж поєднати дві душі у святому шлюбі?

— Ні, пані, - сказала Аннель, опускаючись на коліна. — У цьому немає потреби.

Рістор злякано глянув на неї, теж опускаючись на коліна.