Розділ 48

Вона лежала там, у тиші свого ліжка. Тіло було слабким, а душа плавала в морі самотності й нудьги. Здавалося, минула ціла вічність відтоді, як її витягли з холодних, крижаних вод, що ледь не забрали її життя, і хоча минуло лише кілька днів відтоді, як вона прийшла до тями, їй здавалося, що минули роки.

У повітрі витав аромат трав, різка суміш шавлії та чебрецю, покликана відганяти прохолоду, що опанувала тендітну фігуру Аннель. У кімнаті було мало місця, лише кілька предметів меблів займали простір, відкидаючи глибокі тіні на кам'яні стіни.

Моторошну тишу порушувало лише її важке дихання, хрипке і слабке. Їй було обтяжливо усвідомлювати, що вона прикута до ліжка, не може рухатися через біль у всьому тілі і жити, як раніше.

Свічки мерехтіли в тьмяному світлі, відкидаючи дивні тіні на дівоче обличчя, поки вона занурювалася в спокійну дрімоту. Аннель мріяла про свободу, про перегони верхи на Сігурді полями під яскраво-блакитним небом, про волосся, яке майорить на теплому вітерці.

Але коли вона прокинулася, її сни розчинилися в небутті, обрушуючи реальність. Аннель почувалася такою самотньою, такою відрізаною від світу, і ніщо не могло полегшити постійний біль, що її з'їдав.

Хвилини перетворювалися на години, години – на дні, а вона все ще залишалася прикутою до ліжка. Вона жадала, щоб Рістор знову прийшов до неї, посидів поруч і дав розраду в розмовах. Але єдиним звуком, який вона чула, був віддалений стукіт копит і іржання коней, постійне нагадування про життя, яке вона на якийсь час залишила позаду.

Аннель занурилася в роздуми, безцільно блукаючи думками.

Вдень у її двері постукали. Ейнолд ступив у глиб кімнати, розглядаючи знайому убогу обстановку.

— Привіт, - повільно сказав він із добрим обличчям і ніжними очима.

Аннель більше не була самотня, більше не була загублена в холодних, темних тінях свого життя, та ось тільки вона не відчула проблиск надії, іскру життя всередині себе, яка давно згасла.

— Привіт, - відповіла вона вже своїм здоровим голосом.

— Як твоє самопочуття?

— Я не дуже добре почуваюся, - відповіла Аннель, — але я справляюся.

— Знаєш, коли я був маленьким, я постійно хворів, - сказав він із усмішкою. — Але моя мама завжди заспокоювала мене історіями. Так я й полюбив читати книжки.

— Вони допомагають втекти від реальності.

— Тільки тоді, коли твоя реальність тобі не до вподоби.

Ейнолд сів на найближчий стілець.

— Як думаєш, чи хотів би хоробрий воїн з історій час від часу тікати від реальності за допомогою книг?

— Щодо цього я не знаю, - відповіла Аннель. — Але я впевнена, що він не відмовився б від холодного елю в теплій таверні після своєї героїчної битви.

Ейнолд усміхнувся.

— Ах, так. Таверна зі спекотним вогнем, пінистий кухоль елю і компанія товаришів-воїнів. Чого ще може бажати відважний шукач пригод?

Аннель усміхнулася, незважаючи на біль, і кивнула, погоджуючись.

— І, можливо, прекрасна діва, з якою він міг би поділитися своїми розповідями про доблесть.

— Ах, так, - погодився він, виблискуючи очима. — Прекрасна діва з блискучими очима та шовковистим волоссям, яка ловила б кожне його слово. Але скажи мені, що її зацікавить: чарівна істота чи сам хоробрий воїн?

Аннель усміхнулася:

— Я думаю, її більше зацікавить воїн, чи не так?

— Вважаю, ти маєш рацію. Зрештою, хто може встояти перед людиною з серцем, сповненим мужності, і мечем із чистого срібла?

Ейнолд закинув ногу на ногу.

— Сьогодні вранці я читав казку, можу я тобі її розповісти?

— Звісно, - слабо сказала служниця.

— Вона про хороброго воїна, який переміг магічну істоту, - почав Ейнолд. — Істота була лютою, з твердою, як сталь, лускою і холодним, як лід, диханням. Вона місяцями залякувала селище, і ніхто не міг зрозуміти, як її перемогти. Але один воїн був особливим. У нього був меч із чистого церію і серце, повне відваги. Він в'їхав на своєму вірному коні в лігво істоти і бився з нею, меч проти луски.

Поки він говорив, Аннель відчувала, як її тіло розслабилося, а розум заспокоївся. Вона заплющила очі й уважно прислухалася до звуку його голосу, занурившись у світ розповіді. Розповідь була надихаючою, і Аннель відчула, як її дух піднімається, коли вона вслухалася в кожне слово.

— І після того, як істоту було повалено, воїн поскакав назад у селище, де його зустріли як героя. Люди вітали і співали йому дифірамби, і відтоді його почали згадувати як найхоробрішого воїна, який коли-небудь ходив цією землею.

— Як його звали?

Ейнолд задумливо відвів погляд, зробив паузу і збентежений відповів:

— Не запам'ятав, але він був із Катрата.

Аннель слабко посміхнулася, відчуваючи тепло сонця на обличчі й легкість у серці, яку принесла ця історія.

— Дякую, - тихо сказала вона.

— Звісно, - поспішно відповів він. Його обличчя осяялося доброю посмішкою. — Я прийду і розповім тобі ще історії, якщо захочеш.

— Буду щаслива.

Ейнолд посміхнувся їй у відповідь, починаючи свою розповідь про те, як Рістор навчає його гри на мечах. Але вона його вже не слухала. Не слухала вона вчора і Кайду з Морі, які прийшли розважити її сірі будні.

Коли за вікном зайшло сонце, Аннель поринула в мирний сон. А в її голові пронеслися образи хороброго воїна і його епічної битви.