Розділ 43

Сидячи на колінах і торкаючись чолом холодного каменю, Аннель шепотіла молитву. Поділ лавандової сукні красивим півколом розпливався на сірих плитах.

Поклоніння Осії.

Поклоніння Хаміллі.

Двері тихо відчинилися. Вона відчула погляд на своїй спині.

Вставши, Аннель поставила свічку на вівтар, не кажучи більше ні слова. Потім вона впевнено пішла до дверей, біля яких уже нікого не було, чуючи відлуння своїх кроків.

Двері зачинили. Аннель повернулася до Рістора.

— Я знайшов невеличку скриньку, наповнену золотим піском, що необхідний для надання амулету останніх штрихів.

— Тобто, це останній крок?

Рістор радісно кивнув, щиро посміхаючись.

— І залишається лише дочекатися опівночі, щоб усе здійснити. Адже ми це зробимо разом, так? - зніяковіло запитала вона, опускаючи погляд на сильні руки брамника.

— Я б вважав за краще виготовити основу амулета, а головну роботу доручити тобі. Буде легше зосередитися наодинці, ніж коли хтось заважатиме.

— Але одна людина може бути стомлена через обряд.

Рістор усміхнувся.

— Не говори дурниць. Сказати всього кілька рядків – не тягти на собі вагу однієї кобили.

Аннель бачила скільки зусиль віддавали маги, щоб викинути енергію, забиту в них. Вона навіть бачила їхніх учнів, як зовсім юних, так і літніх. Магія прокидалася у всіх у різні роки і за різних обставин. Старці, бувало, не витримували і замертво падали на землю. Вони були з магічним даром, на відміну від неї, звичайної людини. Чого варто віддати своє життя, щоб нічого не домогтися?

— Тоді будь моєю підтримкою, - попросила Аннель. — Мені так буде спокійніше.

Рістор схилив голову зі стриманим кивком. Його погляд невдовзі вловив щось або когось, що змусило його насупити чоло. Швидко і граціозно він обійшов Аннель, поклавши руку їй на плече. Служниця з цікавістю обернулася і побачила перед собою фігуру в плащі. Обличчя незнайомця або незнайомки було ретельно приховано під каптуром. Краплі води блищали й капали з промоклого одягу гостя. Звичайний зливовий вечір і ніч.

— Ти йди в бібліотеку, я скоро повернуся, - тихим крижаним голосом звернувся Рістор до Аннель.

Торб'єрґ попрямував до гостя, сказавши йому йти за ним.

***

Жінка в нефритовому стояла біля вікна. Чоловічий голос викладав їй про щось побіжно і невиразно. Вона не слухала.

Смарагдові райдужки задумливо і з тугою дивилися за безкрайній горизонт, пробиваючись крізь скло і ніжну мереживну вуаль. Десь там був її дім. Її батьківщина. Її держава.

— Коли я зможу побачитися з Вашим сином?

— Мой син сидить поруч із Вами.

— А з... ним?

Жінка повернулася до гостя. Посміхнулася. Щойно вона зняла вуаль, промені призахідного сонця торкнулися немолодих, але ніжних вилиць. Це були воістину не за віком витончені вилиці. Її зморшкуваті руки акуратно й дбайливо поклали пелену на стіл, слідом зняли такі ж зеленуваті мереживні рукавички.

— Він зайнятий у цей момент.

Її золотисто-каштанове волосся красивим градом спадало на плечі, підкреслюючи рівний ніс і запалі щоки. Її риси обличчя не відповідали загальноприйнятим стандартам привабливості, але в очах оточуючих вони просто були чарівні, пронизуючи тихою силою і потойбічною розважливістю самої Мелорії, богині мудрості, яка виокремлювала її з натовпу. Теплий погляд смарагдових очей торкнувся обличчя Ейнолда, потім Рістора, що стояв біля дверей.

Гість совався в кріслі, згорбившись, смикаючи пальці рук і кусаючи губи. Його голос тремтів, коли він говорив із нею. Потім гість заплющив очі й глибоко зітхнув.

— Але я хотів би побачити його, пані.

— Навіщо?

Гість нервово посміхнувся, боячись поглянути в зелений відтінок її очей. Навіть Ейнолд опустив голову, розуміючи серйозність розмови. Бідний її хлопчик.

— Коли пані розмовляє з Вами, Ви маєте дивитися їй в очі, - холодно звернувся Рістор до гостя.

Сапфірові дзеркала боязко піднялися.

— Як навіщо, Ваша Високосте? - почав він тремтячим голосом. Нервова посмішка розпливлася на обличчі. Куточки губ смикалися, немов у конвульсіях. — Щоб переконатися, що це не чутки. Що він дійсно тут і що наша королівська Рада усе ще може вважати Вас і Вашу сім'ю законними представниками...

— Це ж нісенітниця, - перервав Ейнолд. — Як Ви можете таке говорити, знаючи, що ми ще живі? Ви бачите нас, ми не мертві.

— Наша Рада...

Жінка підняла руку. Рістор сильніше стиснув ефес меча.

— Вибачте мого сина. Він жодним чином не хотів Вас образити, високоповажний Нур-Аліме. Ми довіряємо Вам і представникам вашої Ради.

Гість кивнув.

— Але в чомусь він усе ж таки має рацію, - додала вона. — Навіть Ви бачите нас, говорите з нами і можете торкатися до нас. Ми не з царства Владики Смерті, так до чого ж сумніви?

— Винищувач Дітей уже на підході до захоплення чверті континенту. Вас, безсумнівно, було дуже важко знайти в цьому пустельному місці, але цей притулок недовговічний, Ви розумієте?

— Я розумію більше, ніж Ви можете очікувати від жінки.

— Він прямий наступник на корону! - нервово пропищав Нур-Алім скребучим голосом. — Ви вельми зараз не в поважному віці, але Владика Смерті й Вас не омине стороною.

Рістор вийняв меч із піхов, спрямовуючи вістря на гостя. Ейнолд стиснув кулаки. Як тільки сміє цей щур так розмовляти з його матір'ю? Як тільки наважився його язик вимовляти ці мерзенні слова?!

— Ми хотіли б переконатися, що Ви не поширюєте ці чутки тільки для того, щоб зберегти свій титул. Нещодавня чутка нам повідала, що з'явився останній із нащадків зниклої династії Реверсів. Вони були до правління Вашої родини. Знаєте, у воєнний час люди підуть на все, аби врятувати свої шкури, - виплюнув Нур-Алім, вчепившись пальцями в підлокітники крісла. — Він наступник...