Розділ 42

Аннель зло жбурнула на стіл зламані амулети, форму для кришталевої квітки та розірвані креслення.

— Зможеш полагодити? - звернулася вона до Рістора.

— Де ти знайшла все це?

Його мозолисті руки перевертали всі їхні місяці праці, що стали тепер непотрібним мотлохом.

Кожен із них чекав відповіді на своє запитання. Аннель навіть притулилася спиною до книжкової шафи і схрестила руки на грудях, усім виглядом показуючи, що він має відповісти першим. Рістор же відкинувся на спинку стільця і закинув ноги на стіл, підкидаючи брову. Він розстебнув декілько верхніх ґудзиків камзола. Уперше Аннель бачила Торб'єрґа таким розкутим.

Обидва мовчали, немов проковтнули язики.

— У мене є одна знайома, яка вкрала і зламала нашу працю, - лаконічно відповіла Аннель.

— У садибі немає інших представниць жіночої статі, крім тебе, Кайди, Морі, Ілітеї та пані.

Аннель тихо зітхнула. Рістор злегка кивнув головою, чекаючи продовження.

— Чудово, - видала вона, змахнувши руками. — Тоді я сама про це подбаю і розберуся.

— Я намагаюся допомогти тобі, навіть якщо не знаю, чим ти насправді займаєшся, - видав Рістор твердим голосом. — Але щоразу, коли я до тебе звертався, ти говорила, що все йде своєю чергою і ніякої допомоги тобі не потрібно.

Аннель закусила губу, відводячи погляд.

Було щось у словах Рістора таке, що поранило її. Щось у його словах зачепило її. Точніше сказати, правда.

— Ти хотів дізнатися мої секрети, - почала вона. — Настав час одного з них.

Рістор непомітно напружився.

Аннель почала розповідати історію про Екак. Як ця істота з нею познайомилася і як обдурила кілька хвилин тому, прикидаючись Рістором. Аннель розповіла не все, опустивши згадку дитячого шепоту і пророцтва, що співали дитячі голоси і говорила Екак.

Не згадала Аннель і про отриману записку. Там була погроза. Екак наказувала, щоб «вони» (так істота позначила її та Рістора) припинили свої справи з амулетами, інакше вона переб'є всіх тварин, починаючи з Сігурда.

Це був її єдиний вірний друг. І його хотіли позбавити життя.

Закінчивши розповідь, Аннель почала із задоволеною посмішкою спостерігати за емоціями Рістора. Але, на жаль, він не задовольнив її бажання. Його емоції так і залишалися холодною стіною.

— Вона залишила цю рану на твоєму боці? - тільки й запитав брамник.

— Цю невелику подряпину? - усміхнулася Аннель, поглядаючи на сукню. Десь там красувався довгий шрам. — Вона.

— Я не можу полагодити, - відповів Рістор, повертаючись до прочитаної раніше книги. — Тільки зробити нове.

— Як багато часу це займе?

— Я подумав зробити амулети, коли ми знайдемо всю інформацію. Скільки ми будемо шукати – залежить лише від нас.

— Скільки? - повторила вона. — Приблизно.

— Більше місяця.

Аннель цокнула. Її очі пильно дивилися на Торб'єрґа, тоді як її думки не були тут. Рістор не був із тих людей, які заробляють на життя пошуком інформації. І підкупити його, щоб прискорити процес пошуків, не вийде. Він був її партнером. Надійним партнером, який не відступить від мети і не залишить її саму.

Акантха плюхнулася на найближчий стілець, закинула ноги на стіл і взяла в руки одну з книг. Вона коротко сказала Рістору, що тоді пошуки треба починати зараз. Він лише коротко відповів: «Я знаю». Вона його потім кілька разів передражнила, за що отримала сердитий погляд.

— У неї довге пряме чорне волосся. Її ніс зливався з блідим обличчям. Очі та руки кольору вугілля. Нігті, зрощені з пальцями, утворюють єдиний кіготь, - пробурмотіла Аннель, запримітивши в руках у Рістора книгу з магічними істотами. — Раніше вона носила червону сукню, але після перетворення на природний вигляд, вона тепер кружляє й пурхає довкола неї, наче хмаринка, дозволяючи приховувати свій навмисний шлях. З-під одягу виривається стовп темного диму, ніби віна згорає зсередини.

Акантха глянула на Торб'єрґа, облизнула палець і, перегорнувши сторінку, додала:

— Іменує себе «Екак». Я про неї нічого не знайшла, наче вона з'явилася з нізвідки або...

Служниця замовкла, боячись висловити страшну здогадку.

— Була древньою істотою, про яку могли залишитися тільки легенди, - закінчив Рістор.

Аннель кивнула, бачачи розмитий текст перед очима.

— Я немов гналася за привидом, постійно відстаючи на крок.

— Ми розберемося, - сказав він.

Аннель лише посміхнулася своєю кривою посмішкою, від якої його серце забилося швидше.

— Я знаю, що розберемося, - сказала вона.

Ще деякий час вони працювали в тиші, чути було тільки шурхіт сторінок і дряпання кінчиків пір'я по паперу. А потім, без попередження, Аннель зачинила книгу.

— Я піду спати.

— Час ще не пізній.

— Я дуже втомилася, - збрехала вона, потягуючись і позіхаючи. — Раджу і тобі поберегти своє здоров'я. Скільки ми вже так сидимо день від дня, нічого не знаходячи? Лише час даремно витрачаємо.

— Ми збираємо загальну картину. Потроху.

— Я дуже вірю в наші спільні сили, але крім нас самих про наше здоров'я ніхто більше не подбає.

— Просто погодься, що тобі ліньки будь-що шукати, - закочуючи очі, промовив Рістор.

— Мені ліньки, - з усмішкою на обличчі відповіла Аннель.

Потім вона побажала йому на добраніч і покинула бібліотеку. Весела посмішка тут же зникла з персикового обличчя.

Правда була іншою. Вона знайшла інформацію про Екак (або подібну до неї). І була б щаслива забути про це. В історії йшлося про те, що землею блукала стародавня істота, яку боялися всі, хто про неї знав. Мова тексту була архаїчною, але вона могла розібрати достатньо, щоб усе зрозуміти. Істота мала здатність змінювати форму, приймати людську подобу, ховаючись у всіх на виду.

Екак могла бути не єдиною у світі. А що вже казати про садибу... Хто-небудь інший міг бути подібним до Екак.

Хребтом Аннель пробігло тремтіння.